Євген Є - Мій тато — кілер

І це було правильно. Адже на кожного з них припадало по три стрільці пана Кадуцо.

Відкрив багатій-китаєць скриньку — та так і зомлів. А коли отямився, бачить — лежать у ній черепки тієї чашки із зеленої порцеляни, а серед них — тридцять золотих монет, ті самі, котрі він заплатив шинкареві.

— Привіт, — сказав я Дмитрові.

— Здрастуйте, — вклонився я Кадуцо-сану, який незворушно стояв під парасолькою, що її тримав над його головою один із охоронців. — Спасибі, що допомогли мені.

Кадуцо-сан тільки кивнув у відповідь.

— Сергію, — сказав мені Дмитро, — усе це не просто так…

— Тобто? — і я перестав посміхатися.

— Їм потрібен диск.

— Зрозуміло.

До такої зради Маринки я ще не був готовий.

А тому, сказавши Кадуцо-сану:

— Спасибі, — розвернувся і пішов до автомобілів китайців.

Там у мене, принаймні, був шанс загинути. А отже, нічого нікому не сказати.

«Ну, а ти, Дмитре, — сволота», — подумав я.

І посміхнувся до своєї дочки: «Нічого, Мариночко, все буде гаразд».

— Сергію! — гукнув до мене Дмитро.

Але пан Кадуцо зупинив його, піднісши руку.

— Сергі-сан, — покликав він.

Я не збирався з ним розмовляти, але закони ввічливості не дозволяли мені проігнорувати те, що ватажок якудз звернувся до мене на ім’я.

Я не міг не відповісти йому.

— Вибачте, Кадуцо-сан, але я не збираюся говорити на ці теми.

— Я розумію вас, — сказав він. — Розумію і нічого не вимагаю. Тільки скажіть мені одне. Цей диск справді існує?

І я не міг збрехати:

— Так.

— Спасибі, — злегка вклонившись, мовив мені Кадуцо-сан.

Уклонився, випрямився і послав своїх людей у бій.

А це треба було бачити. Адже це були не ігри з бейсбольною битою чи самурайським мечем. Це була тисячолітня ненависть. Продовження тільки відкладеної на якийсь час війни, що закінчиться лише тоді, коли одна зі сторін — якудзи чи тріади — буде остаточно знищена.

Вони зійшлися посередині вулиці. З ножами, пістолетами, з тесаками завбільшки з косу, убиваючи, калічачи і гинучи в люті, яка вела їх на смерть. За честь єдиного, що було в їхньому житті — родини.

Слово «якудза» прийшло саме з жаргону баку то. Основною грою, у яку вони грали, була ойтьо кабу — аналог відомого в Україні «очка» чи американського «блекджека». Гравець отримував три карти, і набрані ним очки було раховано за останньою цифрою суми значень карт. Комбінація «я-ку-са» (8–9—3) давала в сумі 20, а за очками — 0. Це був найгірший результат і одна з найгірших комбінацій. Тому на сленгу бакуто «якудза» означало «щось зайве, непотрібне». Згодом це слово почали вживати й стосовно самих бакуто.

На це можна було подивитися, але я розвернувся й пішов геть.

— Почекай, — наздогнав мене Дмитро.

— Навіщо? — запитав я.

— Ну, так вийшло, — він почав виправдовуватися. — Я не міг інакше. Вони змусили мене все розповісти.

— Спасибі.

— Та й розповідати не було про що. Кадуцо дізнався все про диск іще до того, як його люди привезли мене до нього.

— Ти впевнений?

— Руку даю, — сказав Дмитро.

— А звідки він міг це пронюхати?

— Не знаю.

Спочатку ми просто йшли по вулиці.

— Може, візьмемо таксі? —