Мирон Козак - Дворіччя. Книга українця

симпатичну і моторну українку і каже їй зрозумілою мовою:

— Іди відпочивай. Маєш вихідний. Сьогодні я тут господар.

Наступного ранку вони вже поралися удвох. Герман почав учити Михайлину німецької мови. І невдовзі вони вже добре розуміли одне одного на двох мовах. Так прожили австрієць з українкою два з половиною роки. І народився у них хлопчик, якого назвали Антоном. Герман і його батьки кликали дитину по-австрійськи — Тоні. А сімнадцятилітня Михайлина по-дворічанськи — Янтосьо...

Навесні 1945 року австрійське містечко Обендорф «визволили» радянські війська. Усіх остарбайтерів зігнали у спеціальні табори. Потрапила туди й Михайлинка. 18-річну матір немилосердно розлучили з її однорічним синочком. Герман і його батьки робили усе можливе, аби залишити свою українську дружину і невістку в Австрії. Не вдалося. Тричі Михайлина втікала з табору до свого Янтося. І тричі її під конвоєм вели назад. І таки відправили додому (добре ще, що не на Соловки), а дитина залишилася в Австрії.

У Дворіччі Михайлина народила другу дитину. Назвала дівчинку Дарусею. Її батьком також був австрієць Герман. Але Даруся довідалася про це аж у 18 років. Так і жили вони удвох з мамою. Якось прийшли в неділю з церкви, пообідали, сіли на лавку під хатою. Дарця зітхнула тяжко і мовила:

— Як то добре, мамо, мати тата, сестер, братів...

— І ти, доню, маєш і батька, і брата, — не втрималася мати і розповіла доньці всеньку свою остарбатерську історію.

— То давай будемо їх шукати! — загорілася Даруся.

Три довгих роки шукали вони свого Янтося (Тоні). Потім дізналися, що й він шукав свою маму. І з Божого веління сталося так, що листи Дарусі та Антона «зустрілися» в австрійському Червоному Хресті. Якийсь добросовісний чиновник зіставив їх зміст, і зрозумів, що сестрі й брату пощастило знайтися (от де знадобилася німецька риса характеру — добросовісність у праці і любов до порядку — Ordnung uber Alles!)

Той чиновник і прийшов з листом Дарусі до Антона на роботу. Чемно привітався і запитав:

— Ви шукаєте Михайлину Круковську?

— Моя мама! — вигукнув Антон.

Дідусь і бабуся розповіли своєму внуку Тоні, коли він виріс, всю правду про його народження. Того ж дня Антон зумів зателефонувати у Дворіччя і сказав, що їде до мами. Вона плакала від щастя — не бачила і нічого не знала про свого сина рівно 52 роки!

...Австрійця зустрічало все село. День його приїзду видався дощовим. Але це не завадило делегації з Візельбурга (саме в цьому австрійському місті жив і працював на той час Антон) допровадити у Дворіччя цілу фуру одягу, взуття, різних подарунків для мами, її родини та односельчан. Все це збирали всі мешканці Візельбурга. Разом з Антоном приїхала його дружина Рената, австрійські журналісти...

Невдовзі Михайлина Круковська з донькою і п’ятьма внуками гостювала в Антона у Візельбурзі. Австрійці влаштували їм розкішний прийом за участю мера міста. Для засобів масової інформації Австрії це була тема номер один.

...Антон приїжджав у мамине Дворіччя ще декілька разів. Потім він травмувався в автомобільній катастрофі. Їхати з Австрії в Україну вже не може.

Нездужає і Михайлина Стахівна (їй уже 87 років). Спілкується тепер Дворіччя з Візельбургом модерново — через інтернет.

Історію дворічанки Михайлини Круковської охоче описували обласні й центральні друковані видання, наші та австрійські. А ось наступна історія не друкувалася ще ніде. У ній також нема жодного вигаданого імені чи факту.

Із Сибіру до Соснини
майже півстоліття поверталася сім’я кандидата технічних наук Михайла Табінського
Хата «під серебром»

Соснина — велике мальовниче село в Іваничівському районі на Волині, майже біля кордону з Польщею. Перша згадка про нього в історичних літописах датується ще 1516 роком. На родючих землях тут господарювали волелюбні й тямущі люди, які вміли тяжкою працею забезпечувати собі досить пристойне як на ті часи життя. Недарма аж до 1947 року село називалося Бискупичі Шляхетські. Щось від тої історичної шляхетності залишилося тут і досі...

Саме в Бискупичах Шляхетських знайшов свою долю хлопець із сусіднього села Кропивщина Феодосій Бадзюнь. Він одружився з Февронією, дочкою заможного селянина Григорія Трачука. Здавалося, сам Господь поєднав Феодосія і Февронію: обоє красиві, розумні, працьовиті, жили вони душа в душу. Народилося трійко діток, дві донечки й син. В старій батьківській хаті молодому подружжю стало тісно, тому вирішили будувати нову.

Новосілля справили у 1936 році. Хату накрили оцинкованою бляхою, яка виблискувала на сонці, мов справжнє срібло. Люди казали:

— Федос поставив хату під серебром...

Якби ж то вони знали, скільки доведеться побачити й пережити тій цегляній хаті «під серебром» та її господарям! Перше «визволення» зі сходу в 1939 році ніякої біди не принесло. Нова влада лише встигла скласти списки кандидатів на примусовий «круїз» по Сибіру.

Почалася війна, прийшли німці. Навіть під окупаційною владою Феодосій Бадзюнь намагався дати дітям освіту. Його дочки Ліда і Поліна вчилися в школі у Володимирі-Волинському.

Перша біда прийшла несподівано: захворіла туберкульозом і померла старша дочка Ліда. 19-річний син Володя у сорок сьомому році загине у бою з енкаведистами в лісі неподалік від Соснини. У жовтні того ж року Феодосія Бадзюня разом із старенькою матір’ю дружини вивозять в Сибір, конфіскувавши все майно. Хата «під серебром» стане колгоспною, аж поки до неї не повернеться майже через п’ятдесят літ молодша дочка Бадзюнів — Поліна. Бог щедро обдарував її розумом і красою, в 1946 році вона без проблем поступила у Львівський політехнічний інститут.

Через рік, 20 жовтня, до Львова приїде на день народження дочки Февронія Бадзюнь. Поліні виповнилося двадцять три. І лише