Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 3

О першій пополудні до віадука на Шарлоттенбур-герштрасе мала прибути делегація командування оборони Берліна з білим прапором, а зараз було тільки пів на восьму. Пів на восьму за західноєвропейським часом.

Годинники в радянських і польських штабах показували пів на десяту – фронт жив за московським часом.

– «Росомахо», не філософствуй. Коли стріляють, то ще раз запропонуй, щоб здавалися, і бери будинок силою! – кричав захриплий командир у трубку.- Пора війну кінчати й повертатися додому. Доповідай про виконання.

Телефоніст на льоту спіймав трубку. Його бліде, неголене обличчя осяяла усмішка.

– Поголися, синку,- наказав полковник, позіхаючи. Командний пункт уперше розмістився не в підвалі, а на поверсі. У вибиті вікна, в яких лежали покинуті німцями мішки з піском, видно було площу перед станцією метро.

Сонце давно вже зійшло, але його промені ледь пробивалися крізь хмару диму й пилюки, що повисла над переможеною столицею рейху. На всіх предметах лежало дивне приглушене світло, немов під час затемнення.

– От якби поспати хвилин триста тридцять!-сказав полковник начальникові штабу і тільки зараз помітив, що майор уже хропе, спершись лобом об завалений паперами стіл.

На підлозі дзенькнуло розбите скло, клацнули підбори.

– Громадянине полковник, сержант Кос прибув за вашим розпорядженням.

Танкіст, виструнчившись, стояв у ніші висаджених вибуховою хвилею дверей. З-під чорного шолома на лоб спадало пасмо ясного волосся, на замурзаному обличчі, мов безкрає небо, весело виблискували блакитні очі.

– Сідай,- запросив полковник, одсуваючи карти з рогу столу.- Вип'єш?

– Після горілки на сон хилить.

– А хто тобі, шмаркачу, горілку пропонує? – буркнув хазяїн, наливаючи дві чашки з чайника, що грівся на спиртівці.- Клади більше цукру, бо мішки майже з вогню витягли, і кава дуже підгоріла, гірка.

Хвилину сиділи мовчки, п'ючи малими ковтками каву.

– Нагородні листи писатимемо за кілька днів, коли штаб виспиться,- сказав командир полку.- А тепер для вас є ще одна робота. «Рудий» виліз з ями?

– Незабаром вилізе.

– На радянських танках одправлю батальйон через парк Тіргартен до Бранденбурзьких воріт і рейхстагу. Не повинні наразитися на опір. Хоч ще не всі перестали стріляти, але стає щораз тихше.

Наперекір полковниковим словам за вікнами гримнув еильний вибух, а потім один за одним кілька слабших.

– На лівому фланзі сильний вогонь… – бурмотів розбуджений начальник штабу.

– Спи, – заспокоїв його командир, підходячи до вікна.

– Капітан Павлов розбив толом станцію і сходи, щоб дати можливість…

«Рудий» саме вилазив з-під землі на поверхню. І Кос замовк. Потрощеними сходами, ревучи двигуном, танк виповз на площу і, повернувши ліворуч, зайняв позицію за розбитим «тигром».

Полковник повернувся до стола й провадив далі:

– Я хочу, щоб попереду цієї колони йшов танк з орлом на башті.

– Слухаюсь.

– Помийтеся, швидко поголіться. Вирушите за чверть години. На броню посадите ударну групу Шавелла.

Повертаючись до танка, Янек стрибав через три східці, радісно насвистуючи. Здійснилася його мрія – підуть попереду колони, в самому серці Берліна. Майже як на параді. Віхура не помилився, коли обіцяв їм таке в Крейцбургу. Проте біля танка Кос споважнів і, не пояснюючи завдання, наказав бути в повній бойовій готовності. Краще дмухати на холодне, ніж попектися.

Невеличкою була колона радянських важких танків і невеличким був польський батальйон у травні 1945 року. Зібралися швидко – п'ятнадцяти хвилин не минуло, як вирушили. Зразу ж за площею «Рудий» в'їхав поміж дерева парку Тіргартен. Машина йшла з закритими люками. За баштою причаїлася шестиособова десантна група, пильно оглядаючи територію попереду й по боках. Ззаду, на відстані кількох десятків метрів, сунула колона важких танків з десантом польської піхоти.

Навколо було тихо, на покалічених, почорнілих од вогню деревах зеленіли перші листочки… Тільки десь далеко тріщала якась заблудла, вперта черга і, мов сич, погукував самотній міномет. Парк сповнився бадьорим, дзвінким звуком танкового двигуна, що стугонів дужче, коли машина долала якусь перепону.

Чимало траплялося таких перепон на шляху в Григорія: окопи, рови, засіки з колючого дроту, протитанкові їжаки, спішно зварені з рейок, які треба було розсувати бронею або оминати. Танк лавірував, піднімався, сунув униз. Часом, гнівно ревучи, відштовхував обгорілу гармату або автомашину, що захаращувала проїзд.

– Кілометри можу так їхати, – сказав Зубрик сержантові Шавеллу. – Аби лише не стріляли…

Машину знов підкинуло, фельдшер мало не зсунувся додолу.

– А мені б ліпше, на возі, – відповів Костянтин.

– Нудно, – сказав Лажевський і постукав у броню. – Нудно! – гукнув до екіпажу.

Кос одкрив люка, висунувся.

– Що, видно вже оті ворота?

– Звичайно, – кивнув Костянтин. – Чималенькі.

– Я дав капітанові місце, – нагадав Черешняк, який сидів зверху на броні.

– Хочеш щось за це?

– Інструмент залишився. Заграти б. Он пан підпрапорщик каже, що нудно.

– Фасон – неабищо, – підтримав його Лажевський. – Нехай чують, що поляки їдуть.

– А коли не почують, то ще подумають – німці? – несміливо сказав Зубрик і більше сховався за башту.

– Гаразд, – дозволив Кос, побачивши, що до- мети недалеко і навколо нікого не видно.

– На! – вигулькнув з другого люка Густлік з гармонією в руках.

– Зараз би веселої годилося, – промовив сержант.

– До самих воріт грай, – наказав Янек. – І голосно. Черешняк сів на башту, розтяг гармонію. Не пробуючи акордів, пронизливо свиснув і ушкварив оберека.

Зліва між деревами вже виднівся рейхстаг, накритий, мов друшляком, погнутим куполом. Звідти, в колоні по чотири, наближався загін чоловік з п'ятсот.

– Німці, – сказав фельдшер.

– Полонені, – поправив Юзек.

Колона німців йшла не в ногу, але пліч-о-пліч. Офіцери в першій четвірці. Минали саме танк, коли раптом кілька чоловік щось закричали. Колона розсипалася. Солдати поховалися за стовбурами і в ровах, застукотіло декілька автоматів, полетіли гранати.

Танковий десант мов вітром з броні змело. Грюкнули люки, повернулася башта, і гармата плюнула снарядом.

Вдарили обидва танкові кулемети, затріщали автомати Шавеллів і Лажевського, Марусі й Зубрика.

А Томаш грав і грав на гармонії. Зіскочив лише на землю і сховався за танком, який поволі сунув уперед.

З боку батальйонної колони гуркнуло воднораз кілька стволів, передні танки відкрили вогонь, і чотири снаряди вибухнули серед дерев, ламаючи стовбури, як олівці.

Знов залунали вигуки. Німці перестали стріляти, і над цепом замиготіли білі ганчірки.

– Припинити вогонь! – гукнув Кос, одкриваючи люка.

– Досить з них, – сказав Костянтин Шавелло.

– Братимемо їх? – запитав Юзек.

– Це не наш клопіт, – відповів сержант, показуючи на піхотинців, які бігли на допомогу від колони, що їхала позаду. – Наше завдання – розвідати