Михайло Опанасович Булгаков - Майстер і Маргарита

трохи, він схоплювався на ноги і знову пускався бігти, але все повільніше й повільніше. Коли він нарешті вдалині побачив за курявою довгу процесію, та вже була біля підніжжя пагорба.

— О Боже… — простогнав Левій, збагнувши, що він спізнюється.

І він запізнився.

Коли спливла четверта година страти, муки Левія досягли найбільшої сили, і він знавіснів. Уставши з каменя, він швиргонув на землю марно, як він тепер гадав, украденого ножа, розчавив ногою посудину, позбавивши себе води, скинув з голови кефі, вчепився у своє негусте волосся і почав клясти себе.

Він проклинав себе, викрикуючи безглузді слова, гарчав і плювався, паплюжив своїх батька і матір, які привели на світ глупака.

Бачачи, що прокльони й лайка нічого не дають і ніщо від цього на осонні не міняється, він стис сухі кулаки, заплющившись, здійняв їх до неба, до сонця, яке сповзало все нижче, подовжуючи тіні й відходячи, щоб упасти в Середземне море, і зажадав у Бога негайного чуда. Він вимагав, щоби Бог ту ж мить послав Ієшуа смерть.

Розтуливши очі, він пересвідчився, що на пагорбі нічого не перемінилося, хіба що сліпучі плями на грудях кентуріона погасли. Сонце било промінням у спини стратників, обернутих обличчями до Єршалаїма. Тоді Левій заволав:

— Проклинаю тебе, Боже!

Хрипким голосом він кричав про те, що впевнивсь у несправедливості Бога і більше йому не віритиме.

— Ти глухий! — гарчав Левій. — Якби ти не був глухим, ти почув би мене і вбив його відразу ж!

Замружившись, Левій чекав вогню, що впаде з неба і знищить його самого. Такого не сталося, і, не розтуляючи повік, Левій продовжував вигукувати дошкульні й образливі для неба слова. Він кричав про свою цілковиту зневіру і про те, що є інші боги та інші релігії. Так, інший бог не припустив би, ніколи не припустив би, щоб таку людину, як Ієшуа, було палено сонцем на стовпі.

— Я помилявся! — волав зовсім охриплий Левій. — Ти бог зла! Чи твої очі густо застелено димом кадильниць храму, а вуха твої перестали будь-що чути, окрім гуку священицьких сурм? Ти не всемогутній Бог. Ти чорний бог. Проклинаю тебе, боже розбійників, їх патрон і душа!

Тут щось війнуло в обличчя колишньому збирачеві, і щось зашелестіло в нього під ногами. Війнуло ще раз, і тоді, розплющивши очі, Левій побачив, що все у світі, чи то від його прокльонів, чи то від чого іншого, перемінилося. Сонце щезло, не дійшовши до моря, в якому тонуло щовечора. Поглинувши його, небом від заходу підіймалася застрашливо і невпинно грозова хмара. Краї хмари вже скипали білою піною, чорне димне черево відсвічувало жовтим. Хмара гурчала, і з неї час від часу вивалювалися вогненні шнури. Яффським шляхом, по злиденній Гіонській долині, понад наметами прочан, гнані зненацьким вітром, летіли курні стовпи.

Левій умовк, намагаючись зметикувати, чи принесе гроза, що накриє зараз Єршалаїм, яку зміну в долю нещасного Ієшуа. І тут же, дивлячись на вогняні нитки, які краяли хмару, почав просити, щоб у стовп Ієшуа вдарила блискавка. З каяттям дивлячись у чисте небо, яке ще не поглинула хмара і де шуліки лягали на крило, щоб летіти від грози, Левій подумав, що безглуздо поспішився зі своїми прокльонами: тепер Бог не послухає його.

Звернувши свій погляд до підніжжя пагорба, Левій прикипів очима до того місця, де стояв, розсипавшись, кавалерійський полк, і побачив, що там зайшли значні зміни. З висоти Левію вдавалося добре бачити, як вояки метушилися, висмикуючи списи з землі, як накидали на себе плащі, як коноводи бігли до дороги риссю, ведучи загнузданих вороних коней. Полк збирався рушати, це було ясно. Левій, захищаючись рукою від пилу, що бив у обличчя, відпльовуючись, намагався збагнути, що мав би значити цей відхід кавалерії? Він перевів погляд вище і розгледів убрану в багряну військову хламиду постать, яка сходила вгору до місця страти. І вмить від передчуття радісного кінця зайшлося серце колишнього збирача.

Той, хто піднімався на гору на п’ятій годині катування розбійників, був зверхником когорти, який примчав з Єршалаїма в супроводі джури. Лава вояків за знаком Щуролупа розімкнулася, кентуріон салютував трибунові. Той, відвівши Щуролупа вбік, щось прошепотів йому. Кентуріон вдруге відсалютував і рушив до гурту катів, що сиділи на каменях біля підніжжя стовпів. Трибун же спрямував свою ходу до того, хто сидів на триногому дзиґлику, і той ґречно підвівся назустріч трибуну. І йому щось неголосно сказав трибун, і вони обоє пішли до стовпів. До них прилучився і зверхник храмової сторожі.

Щуролуп, гидливо косуючи на брудне ганчір’я, що лежало на землі біля стовпів, ганчір’я, яке недавно було одягом злочинців, від якого відмовилися кати, відкликав двох із них і наказав:

— За мною!

З найближчого стовпа долинала хрипка безтямна пісенька. Підвішений на ньому Гестас під кінець третьої години катувань стерявся умом від мух та сонця і тепер тихо співав щось про виноград, але головою в чалмі зрідка все-таки похитував, і тоді мухи мляво злітали з його обличчя і повертались на нього знову.

Дісмас на другому стовпі мучився більше, ніж двоє інших, бо його не брало забуття, і він хитав головою часто й невпинно, то вліво, то вправо, щоб вухом зачепити плече.

Щасливішим за цих двох був Ієшуа. У першу ж годину він почав час від часу втрачати притомність, а згодом поринув у забуття, звісивши голову в розмотаній чалмі. Мухи та ґедзі через це повністю обліпили його, тож обличчя Ієшуа щезло під чорним ворушким місивом. У паху, і на животі, і під пахвами сиділи тлусті ґедзі й смоктали жовте наге тіло.

Корячись жестам чоловіка в каптурі, один із катів узяв списа, а другий приніс до стовпа відро й губку. Перший кат підняв списа і вдарив ним спочатку по одній, а потім по другій руці Ієшуа, що були витягнуті і примотузовані до поперечного бруса стовпа. Тіло з випнутими ребрами здригнулося. Кат провів гостряком списа по животі. Тоді Ієшуа підвів голову, і мухи, гудучи, злетіли, і відкрилося обличчя повішеного, розпухле від укусів, із заплилими очима, невпізнанне обличчя.

Розліпивши повіки, Га-Ноцрі поглянув униз. Очі його, звичайно ясні, тепер були закаламучені.

— Га-Ноцрі! — сказав кат.

Га-Ноцрі ворухнув розбухлими губами і озвався хрипким розбійницьким голосом:

— Що тобі треба? Нащо підійшов до мене?

— Пий! — сказав кат, і просякнута водою губка на кінчику списа піднеслася до губ Ієшуа.

Радістю сяйнуло тому в очах, він припав до губки і жадібно почав усмоктувати вологу. З сусіднього сповпа линув голос Дісмаса:

— Несправедливо!