Леонід Данилович Кучма - Україна — не Росія

У Донецькому вугільному басейні ще у 80-і роки були відкриті великі газоносні структури, запаси яких могли б не тільки забезпечити нашу енергетичну незалежність, але й зробити Україну експортером газу. Для розробки специфічних донецьких пластів потрібне особливе устаткування. Є також інші сподівання: за останні роки в Україні відкрито шість нових родовищ газу — Красноградське на Харківщині, Кружилівське на Луганщині, Верещицьке та Орховицьке на Львівщині, Ульянівське на Дніпропетровщині та Північно-Казантипське на шельфі Азовського моря.

Більшу частину необхідної нам нафти і газу Україна закуповує у Росії. Україна найбільший із споживачів російського газу. Приблизно 30 мільярдів кубометрів ми отримуємо у рахунок оплати транзиту. Решту, 30 мільярдів кубометрів, а то й більше, нам доводиться докуповувати.

Прикро те, що Україна могла б обійтися тим газом, який юна видобуває вже сьогодні, і тим, яким Росія розплачується з нею за транзит. Але біда у тому, що за подушними витратами газу Україна посідає перше місце у світі (або одне з перших), а по ефективності енергозбереження займає одну з останніх позицій серед індустріальних країн. Це означає, що ми спалюємо чимало газу і витрачаємо непомірні гроші даремно. Але парадокс у тому, що виправити стан справ можна лише з допомогою ще більших грошей. Потрібна, по суті, технологічна революція. Але як її здійснити, коли Україна не може не витрачати від 9 до 15 мільярдів доларів щорічно (залежно від коливання цін) тільки на закупівлю нафти та газу?

Коли я бачу малюнок із зображенням скульптурної групи «Лаокоон», я кожен раз думаю, що одна з гадюк — то Вуглеводні, а друга — Електроенергія. Пізнаю я й осіб, яких ці гадюки обкрутили, щоправда, вони майже кожен раз інші. У нас великий плин кадрів, так що я не буду їх називати.

Дефіцит електроенергії, небезпечне зниження частоти у мережах, нестача регулюючих потужностей, які могли б компенсувати піки споживання вдень та зниження навантажень вночі — тільки почни перелічувати. На відміну від Росії, ми не успадкували Братської, Красноярської, Усть-Ілімської, Богучанської, Саяно-Шушенської (і так далі, і так далі) ГЕС, не успадкували виробництва ТВЕЛів, тепловиділяючих елементів для атомних електростанцій (сирий уран до ядерного реактора не закладеш) та багато ще чого. Проте ми успадкували чорнобильську біду.

Окрім того, нам дістався вкрай зношений енергокомплекс: з більш ніж 100 теплових блоків 82% уже виробили розрахунковий ресурс, а більше половини перевищили гранично припустимий. У нас дуже дорогий мазут, у нас збиткове вугілля. Витрати палива на виробництво одиниці електроенергії зростають, а коефіцієнт корисної дії ТЕС знижується. Нам дістався незамкнений ядерний цикл, тому, маючи свій уран, ми повинні ввозити з Росії свіже паливо для своїх АЕС та сплачувати вивезення відпрацьованого. Ми повинні підтримувати у безпечному стані об’єкт «Укриття» на Чорнобильській АЕС... Але якби наші енергетичні проблеми зводились тільки до цього! Проблеми управління паливно-енергетичним комплексом викликають не менший головний біль.

Уряди (особливо Павла Лазаренка) прийняли близько 2700 нормативних актів щодо регулювання діяльності ПЕК, що створило повний хаос та простір для чиновницького свавілля... Я говорив тоді і не відмовляюсь від своїх слів: «Чим більше засідань у Кабінеті міністрів, тим ситуація у енергетиці гірша». Та це виявились тільки «квіточки».

З приходом «молодих реформаторів» виникли розмови, що ось-ось вже з’являться поважні інвестори. Замість цього енергетика стала центром скандалів. Кількість суперечливих вказівок, рішень, постанов та циркулярів перевищила всі мислимі межі і фактично паралізувала роботу галузі. Серед всього іншого, вирішили ввести розрахунки на енергоринку виключно грошима, покінчити з бартером та взаємозаліками. Це рішення узаконила Верховна Рада, але незабаром Кабмін прийняв ряд постанов, що фактично знову дозволяли бартер та взаємозаліки.

За таких умов будь-який крок учасника ринку у будь-який бік, будь-яка його дія чи бездіяльність можуть розцінюватись як порушення, а вже які санкції чекають його за це, вирішить чиновник, що тре долоні від такого щастя.

Хвала Богу, загальна потужність енергокомплексу України — 55 000 Мвт — цілком достатньо для наших потреб. Добудовуються енергоблоки на Хмельницькій та Рівненській АЕС, закінчується будівництво Ташликського гідрокомплексу для Південноукраїнської АЕС. Починається реконструкція Луганської ТЕЦ (її енергоблокам від 32 до 40 років) та Старобешевської ТЕЦ (тут енергоблоки трохи молодші — їм від 31 до 37). У різних стадіях розробки — проекти реконструкції Зміївської, Вуглегорської, Запорізької, Криворізької, Бурштинської, Придніпровської ГРЕС із залученням кредитів міжнародних фінансових організацій. (Багато цих конденсаційних електростанцій відносяться до найбільших у світі). Щоб над нами не висіла тінь нових Чорнобилів, наші енергетики проводять необхідний ремонт та профілактику на АЕС. Ще кілька років зусиль, і ми зможемо навіть продавати свою енергію у значних обсягах...

До того часу ми закриємо збиткові шахти та вугільні розрізи і введемо в дію нові, прибуткові, такі, як шахта «Білоріченська-Нова», освоїмо нові родовища уранових руд у Жовтих Водах, які здатні забезпечити потребу всіх українських АЕС на сто років наперед. У 1648 році перемога Богдана Хмельницького біля Жовтих Вод поклала початок українській незалежності від Речі Посполитої. Нехай Жовті Води ще раз прислужаться нашій незалежності, тепер уже енергетичній.

Я кілька разів згадав тут про Чорнобиль... Тяжко думати про нього, ще важче говорити, і з роками якось не стає легше. Коли я почув про те, що на Чорнобильській АЕС сталась неприємність, я ще не був вхожим до кабінетів, куди надходила найповніша та вірогідна інформація. Як звичайна радянська людина я був, тим не менше, твердо переконаний у двох речах: по-перше, нам не скажуть всієї правди, по-друге, применшать шкоду та збитки. Це для мене було зрозуміло саме собою. Зараз я дивлюсь на справу трохи інакше, об’єктивніше, як мені здається. Звичайно, радянська влада на те й була радянською, щоб брехати завжди і про все — як за необхідністю, так і без всякої потреби. Але сьогодні я знаю, що уряд будь-якої країни інстинктивно не любить засмучувати населення поганими новинами; думка про спокій, стабільність — головна з думок, з якою піднімається та лягає керівник і найдемократичнішої держави, і не «най...» Якщо влада буде позбавлена цього інстинкту, тоді чим вона буде відрізнятися від громадськості, від преси, яка для того й існує, щоб вивідувати всю правду про те, що діється у країні та бити на сполох, незмінно перебільшуючи небезпеку?

Ось чому багато хто з політиків, на яких покладена конкретна державна відповідальність, часто вважають за краще обмежитися загальними словами або говорити те, що говорять усі, що не викличе суперечок. Краще нехай тебе засудять за нудну доповідь, за беззмістовні