Генрік Сенкевич - Quo vadis

про загибель Христа, й відомо їм було, що радість настане після смутку, але ж про це розповідав апостол, який бачив, тож під враженням заламували руки, стогнучи, або били себе в груди.

Та помалу заспокоїлися, позаяк бажання слухати далі перемогло. Старий заплющив очі, мов бажаючи ліпше бачити подумки далеке, й продовжував:

«Коли ми так здіймали плач, прибігла знову Марія з Магдали, волаючи, що бачила Господа. Не маючи можливості через сильне сяяння впізнати його, подумала, що це садівник, але він сказав: “Маріє!” Тоді вона крикнула: “Раввуні!” – і припала до його ніг. А він звелів їй іти до учнів, а потім зник. Але вони, учні, не вірили їй, а коли плакала від радості, одні засуджували її, інші думали, що вона від горя збожеволіла, бо говорила також, що біля гробу бачила ангелів, а вони ж, прибігши туди вдруге, бачили порожній гроб. Потім, увечері, прийшов Клопа, який ходив з іншими до Еммауса[217], й повернулися швидко, промовляючи: “Воістину воскрес Господь”. І почали вони сперечатися, замкнувши двері через побоювання перед юдеями. Й тут він став між ними, хоча не скрипнули двері, й, бачачи, що вони злякалися, сказав їм: “Мир вам”».

«І я бачив його, як бачили всі, а він був як світоч і як блаженство для сердець наших, бо ми повірили, що він воскрес і що моря висохнуть, гори перетворяться на прах, а його слава не перейде».

«А по восьми днях Фома Дидим[218] уклав пальці в його рани й торкався боку його, а потім упав йому до ніг і вигукнув: “Господь мій і Бог мій!” А той йому відповів: “Тому що побачив мене, увірував. Блаженні, які не бачили, а увірували”. І ті слова чули ми, і очі наші дивилися на нього, бо він був серед нас».

Вініцій слухав, і творилося з ним щось дивне. Забув на якийсь час, де він, втратив відчуття реальності, міри, тверезість судження. Став перед двома неможливостями. Не міг повірити в те, що говорив старий, і відчував, що треба бути сліпим і зректися свого власного розуму, аби припустити, що цей чоловік, який сказав: «Я бачив», бреше. Було щось у його хвилюванні, в його сльозах, в його всій постаті і в подробицях подій, про які розповідав, що робило неможливими всілякі сумніви. Вініцію здавалося часом, що йому сниться. Але навколо себе він бачив притихлий натовп; кіптява ліхтарів долітала до його ніздрів; оддалік палали смолоскипи, а біля вогнища на камені стояв старезний чоловік із тремтячою головою, що, даючи свідчення, повторював: «Я бачив!»

І розповідав їм усе далі, аж до вознесіння на небо. Подеколи відпочивав, бо говорив дуже докладно, але відчувалося, що кожна найменша подробиця так закарбувалася в його пам'яті, як на камені. Тих, які його слухали, охопило блаженство. Повідкидали з голів каптури, щоб ліпше чути й не пропустити жодного з тих слів, які були безцінними для них. Здавалось їм, що якась надлюдська сила перенесла їх у Галілею, що ходять разом з учнями по тамтешніх гаях і над водами, що цей цвинтар перетворився на Тиверіадське озеро, і на березі, у світанковій імлі, стоїть Христос, як стояв тоді, коли Іван, дивлячись із човна, сказав: «Це Господь!» – і Петро подався плавом, аби швидше припасти до любих його стіп. На обличчях відбивався безмежний захват і відчуженість од життя, і щастя, і неосяжна любов. Помітно було, що під час тривалої розповіді Петра у декого були видіння, а коли ж він заговорив про те, як у мить вознесіння хмари почали посуватися під ноги Спасителю і, напливаючи, затуляти його від очей апостолів, усі голови підвелися до неба, й настала хвиля очікування, ніби ці люди мали надію побачити його ще або ніби сподівалися, що ступить знову з полів небесних, аби подивитись, як старий апостол пасе довірених йому овець, і поблагословити його та стадо.

І для цих людей не було в ту мить Рима, не було божевільного імператора, не було храмів, богів, язичників, був тільки Христос, який заповнював землю, море, небо, світ.

У будинках оддалік, розкиданих уздовж Номентанської дороги, півні почали співати, провіщаючи північ. У цю ж мить Хілон потягнув Вініція за край плаща і зашепотів:

– Пане, там, недалеко від старого, бачу Урбана, а біля нього якусь дівчину.

Вініцій здригнувся, мов спросоння, і, повернувшись у бік, куди показував грек, побачив Лігію.

Розділ XXI

Кожна кровинка затремтіла в молодому патриції, коли він побачив дівчину. Забув про натовп, про старого, про своє здивування перед тими незрозумілими речами, що він чув, і бачив перед собою тільки її. Врешті, після всіх зусиль, після багатьох днів неспокою, шарпанини, розчарувань, він знайшов її. Вперше в житті дізнався, що радість може накинутися на груди, мов дикий звір, і притиснути аж до втрати дихання. Він, хто до цього вважав, що фортуна певним чином зобов'язана виконувати всілякі його бажання, тепер ледве вірив власним очам і власному щастю. Коли б не ця недовіра, його палка натура могла б його штовхнути на якийсь нерозважливий крок, але він вирішив спершу переконатися, що це не продовження тих чудес, якими була переповнена його голова, і чи не марить він. Але не було сумніву: бачив Лігію, й відокремлювала його від неї відстань у кілька кроків.

Стояла на світлі, тож міг намилуватися нею досхочу. Каптур ізсунувся в неї з голови й розсипав волосся; вуста були напіврозкриті, очі звернені до апостола, обличчя, захоплене почутим. У плащі з темної вовни, вдягнена була як проста дівчина, одначе Вініцій ніколи не бачив її прекраснішою, й при всьому сум'ятті душевному вразила його у протиставленні до цього майже рабського вбрання шляхетність цієї чудової патриціанської голови. Любов пройшлася по ньому як полум'я, величезна, змішана з якимось дивним відчуттям туги, схиляння, пошани й жаги. Відчував розкіш, яку спричинив йому сам її вигляд, і насолоджувався нею, буцім живою водою після тривалої спраги. Поряд із велетнем лігійцем Лігія здавалася йому меншою, ніж була до цього, майже дитиною; помітив також, що вона схудла. Шкіра обличчя її була майже прозора; справляла на нього враження тендітного цвіту й самої душі. Але тільки дужче прагнув мати своєю цю істоту, таку відмінну від жінок, яких бачив або кохав на Сході та в Римі. Він готовий був оддати за неї всіх їх, а з ними Рим і світ на додачу.

Задивився й забув би про все, коли б не Хілон,