Андрій Юрійович Курков - Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

Раптом порожню вулицю перед ними перебігла кішка.

– Чорна? – запитав, різко зупинившись, Єжи, голос його злегка тремтів.

Тарас теж зупинився, спробував відшукати тварину поглядом, але вона вже зникла за рогом будинку.

– Я не розгледів, – признався він. – Що не біла – це точно…

– Ти ввімкни-но цю штуку, щоб ми випадково не зайшли в яку-небудь вібрацію, з якої потім живим не виберешся! – Страх охоплював Єжи поступово, і це відбивалося в його голосі.

Тарас натиснув кнопку апарата. Обидва індикатори засвітилися. Стрілка лівого індикатора здригнулась і відхилилась, але завмерла на зеленому тлі. Стрілка другого індикатора навіть не ворухнулася.

– Усе нормально, – Тарас відірвав погляд від апарата й озирнувся на сусіда.

Той із полегшенням зітхнув.

– Ми додому? – обережно запитав він, на ходу оглядаючись на всі боки. Вони вийшли до пам’ятника Данилові Галицькому.

– Може, трохи пройдемося, по Пекарській, недалеко?… Потрібно перевірити, як він працює!

– А друга стрілка навіщо? – Єжи на ходу ткнув пальцем у другий індикатор.

– Якщо не вистачає негативного діапазону на першому індикаторі, то автоматично вмикається другий, який на позитивні вібрації взагалі не реагує, – повторив Тарас слова Симона Федоровича, сам здивувавшись, що так чітко й легко запам’яталися йому пояснення доктора наук із лабораторії.

Єжи закивав. Він на ходу ще кілька разів нахилився, перевіряючи положення стрілки першого індикатора, після чого, упевнившись, що вона не покидає зеленого поля, розслабився. Звернули на Пекарську, підходячи до арки, що вела до їхнього будинку, автоматично вповільнили крок. Але проминули.

Тарас відчув нез’ясовний прилив бадьорості. Вулиця була спокійна, рідкісні вікна старих польських будинків, світячись, розсіювали темряву. Іноді повз них проїздила машина, на яку стрілка індикатора тут-таки реагувала легким погойдуванням.

– Я сподіваюся, ти не збираєшся йти до Личаківського? – запитав Єжи. – Ходімо вже назад, а завтра вранці продовжимо. Вдень якось затишніше…

– Удень не можна. – І знову почув Тарас у своїх словах голос Симона Федоровича. І здивувався тепер не з цього, а з того, що Єжи, який увесь час сидів поряд із ним, по інший бік столу від фахівця з вібрацій, виявляється, не слухав жодних пояснень цього фахівця. Про що він думав?

– Не можна? – здивовано перепитав сусід.

– Удень у місті переважають природні негативні вібрації: від машин, загазованості, людської агресії. Тому важко відрізнити природні вібрації від аномальних… Ти хіба не слухав його?

– Цього дядька у блакитному гольфі? Слухав! Але він увесь час на тебе дивився, коли говорив… Ні, я дещо пам'ятаю. – Обличчя Єжи видало своїм виразом очевидну думку. – Він же ще говорив, за яких показників не можна наближатися до джерела вібрацій!

Тарас кивнув. Якраз він, Тарас, і не зафіксував цієї інформації жорстко і намертво, щоб у момент гіпотетичної небезпеки не розгубитись або, навпаки, не виявити безглуздої мужності із невідомими та малоприємними наслідками. Друга відмітка другого індикатора була тією межею, за яку їм було не дозволено заходити. Але другий індикатор спав спокійно.

Тарас зупинився. Єжи зрозумів цю зупинку як початок шляху додому і, розвернувшись, спокійно вирушив назад по Пекарській. Тарасові нічого не залишалось, як наздогнати його. Але біля брами двору в Тараса виникло гостре відчуття не до кінця виконаного обов'язку. І, попрощавшись із сусідом, Тарас вирішив продовжити нічну прогулянку найближчими околицями сам.

Власне, тільки-но Єжи зник усередині двору, а буквально через десять секунд гримнули неголосно двері їхнього парадного, плани Тараса конкретизувалися. Він подзвонив Дарці.

– Привіт, як ти там? – запитав.

– Нічого. Нудьгую, – відповів знайомий голос.

– Знаєш, у мене немає кави, але є цікавий прилад! Я зараз до тебе підійду!

– Ти мене й без кави бадьориш! – розсміялась у відповідь Дарка.

Тільки опинившись біля обмінки, Тарас зрозумів, що за час короткої прогулянки жодного разу не подивився на індикатори. Зате тепер, піднявши і поставивши прилад біля ніші для грошового обміну на прилавок-підвіконня, він помітив, що стрілка відразу піднялась і зупинилася майже на межі зеленого та червоного полів.

– Що це? – запитала Дарка і ткнула в скло зі свого боку пальчиком, який показував на прилад.

Тарас дивився крізь віконце обмінки на її руки. Темно-зелені рукавички йшли під рукави такої ж темно-зеленої блузи, поверх якої Дарку зігрівала ще й трикотажна безрукавка чорного кольору. На лівому зап'ястку поверх тканини рукавички – червоного кольору годинник, прямокутний пластиковий корпус якого переходив у пластиковий же гладенький браслет. Тарас відсунув апарат і сам торкнувся рукою скла по інший бік від її пальчика. Хотілося відчути її тепло. Скло ж може проводити тепло, як залізо проводить електрику! Скло навіть посилює тепло сонячного проміння! Він уявляв собі теплоту її рук. Він уже ходив із нею, тримаючи її руку, незмінно вдягнену в рукавичку, – і все ж ця рука завжди здавалася напрочуд гарячою, навіть жаркою. Ні, рукавички не заважали йому та його фантазіям. Навпаки, забарвлювали їх, його фантазії, у свої «рукавичні» кольори.

– Та ось, узяв у лабораторії паранормальних явищ апарат напрокат. Шукаю тепер привидів! – усміхнувся він.

І раптом усмішка зісковзнула з його лиця. Дарка це помітила.

– Що? – запитала вона.

– Забув забрати в сусіда мапи центру.

– А навіщо вони тобі, ти що, центру не знаєш?

– Та ні, потрібно позначати місця, де є аномалії.

– Ой, цікаво! – сплеснула долоньками Дарка. – Це як у фільмі «Ску-Бі-Ду»? Я б із тобою пішла!

– А в тебе є ключ від твоєї клітки? – єхидно запитав Тарас.

Дарка заперечливо хитнула головою. Її очі стали на мить сумними.

– Нічого, нічого, ми можемо почати шукати привидів просто у тебе в клітці! – трохи награно весело мовив Тарас і присунув апарат упритул до скла віконця.

На його очах стрілка сіпнулась і почала плавно підніматися. Зупинилась вона вже на червоному тлі, щоправда, зайшла на його територію недалеко, на кілька міліметрів.

– У тебе тут щось негаразд, – знову перейшов на серйозний тон Тарас.

– Звичайно, негаразд, – Дарка глянула на Тараса з легкою іронією. – Дивися! – сказала вона рішуче, нахилилася кудись і зараз же виклала по свій бік скла декілька банківських упаковок доларів, євро та гривень.

І Тарас дійсно обімлів, спостерігаючи, як зразу ж таки стрілка вже на цілий сантиметр залізла на «червону» територію індикатора.

– Ну, це якось банально виходить, – з гіркотою видихнув Тарас. – Гроші – брудні, це ясно. Але до чого тут негативні вібрації?

– А може, це не від грошей, а від мене! – Дарка, кажучи це, заховала гроші під прилавок, і стрілка опустилася на своє колишнє місце.

– Як це «від тебе»? Подивися! – Тарас задумливо втупився в подругу.

– Та годі! Що я дивитимусь! – відмахнулася Дарка. – Спасибі, що підійшов!