Даніель Дефо - Робінзон Крузо

ще цілих два тижні ми витратили на те, щоб помаленьку, дюйм за дюймом допхати суденце до берега та спустити на воду.

Аж ось нарешті пірога гойдається на хвилях — величезна, що в неї вмістилося б і двадцятеро людей. Ми швиденько залізли всередину. Дивно було дивитися, як легко управляється П'ятниця з таким здоровезним човном. Він і направляв його, і розвертав, і підгрібав веслами. — На цій пірозі, — запитав я його, — ти згоден плисти на велику землю?

— Так! Ми допливемо до берега, навіть коли великий вітер.

Проте я мав на думці дещо, про що П'ятниця не здогадувався, — я збирався пошити вітрила й поставити щоглу, а ще обов'язково зробити якір. Зі щоглою не виникло жодних проблем — я вирубав високий стрункий кедр, яких на острові росло чимало, а потім показав П'ятниці, як обчухрати гілля й витесати рівненьку щоглу. Але над вітрилом довелося попріти. У мене ще зоставалися старі вітрила, радше якесь шмаття, але вони пролежали двадцять шість років! Я беріг їх, як зіницю ока, навіть не сподіваючись, що колись зможу-таки використати за призначенням. Але спливло чимало часу, і більшість із них зовсім розлізлася. Однак мені вдалося вибрати два шматки парусини, які мали пристойний вигляд, і саме з них я почав шити вітрило. Можете уявити криві стібки і мої поколоті пальці! Та зрештою неоковирне трикутне вітрило було готове, і внизу я приладнав бон, а згори — маленький шпринтов, — я намагався відтворити вітрило з того баркаса, на якому втік із Салеха.

Майже два місяці пішло на те, щоб пошити і приладнати вітрило. Крім нього, я встановив на човні стерно. Я, звісна річ, мало розумівся на кораблях, але знав, наскільки важливими є вітрила і стерно, тому працював як навіжений. Гадаю, на стерно та вітрила я витратив більше сил, ніж на цілий човен.

Коли ми нарешті закінчили роботу й зітхнули з полегшенням, я почав учити П'ятницю всього, що сам знав із навігації. Він дуже добре умів веслувати на каное, але гадки не мав, як обходитися з вітрилом. Його ошелешило видовище човна на воді, під піднятим вітрилом, коли найменший його рух цілковито змінює курс судна. Першої миті він застиг як уритий, та помаленьку, помаленьку призвичаївся до нових знарядь і за деякий час зробився справжнісіньким матросом. Тільки з компасом він так і не розібрався. З іншого боку, погода стояла ясна та безхмарна, на цих широтах нечасто над морем висіли тумани, тож із компаса нам і не буде великого зиску — вдень ми зможемо орієнтуватися на берег, а вночі — на зорі. Хіба що в сезон дощів тут вельми потрібен компас, але хто ж наважиться випливати в море у сезон дощів?

Прийшов двадцять сьомий рік мого ув'язнення на острові, хоча останні три роки, зважаючи на товариство П'ятниці, не варто вважати ув'язненням, адже життя моє невпізнанно змінилося. Я відсвяткував річницю прибуття на острів, як завжди, повний вдячності до Господа за його милість, але сьогодні моя подяка була ще щирішою — я мав нагоду упевнитися, що небеса не залишили мене напризволяще, тож є надія на визволення. А я ж бо у глибині душі мав певність, що воно не за горами, не мине й року, як я буду на свободі. Я продовжував поратися по господарству — копав, садив, огороджував, як зазвичай. Зібрав і посушив родзинки — ні в чому не порушував порядку.

Сезон дощів був у розпалі, і я здебільшого гайнував час удома. Ми з П'ятницею добре заховали човен, відвівши його вгору по лиману, а там П'ятниця розкопав невеличкий док, якраз такий, щоб помістилася пірога, і ми припнули судно там. Під час відпливу, коли вода відступила з доку, ми швидко збудували дамбу — тепер човен стояв на сухому. Щоб його не заливали дощі, ми добре накрили його хмизом. Треба було дочекатися грудня — і вирушати у подорож.

Дощі нарешті припинились, і я почав день у день готуватися до мандрівки. По-перше, треба було запастися харчами. А там уже, може, тижні за два, ми відкриємо дамбу і спустимо човен на воду! Одного ранку я саме готував запаси провізії. Я гукнув П'ятницю і попрохав його прогулятися на узбережжя — чи не знайде він черепахи. Зазвичай ми ловили одну черепаху на тиждень, а потім ласували і яйцями, і м'ясом. Не минуло й години, як я побачив — мій приятель летить назад. Він перемахнув через паркан і звалився, мов його не тримали ноги, та, перш ніж я вимовив і слово, заволав:

— Пане! О пане! Біда! Погано!

— Що скоїлося, П'ятнице?

— Там, там! Один, два, три каное! Один, два, три!

З того, як він жестикулював, мені здалося, що на березі причалили принаймні шість каное, проте зрештою я пересвідчився, що їх усе-таки тільки три.

— П'ятнице, — спробував я його заспокоїти, — тільки не лякайся.

Однак сердешний хлопець трусився, як заєць, і йому ввижалося, що каное припливли саме по нього і людожери впіймають його, порубають і з'їдять. Я вже й не знав, як його розраджувати. Знов почав його втихомирювати і запевнив, що коли людожери їстимуть його, то очевидячки з'їдять і мене.

— Мені також загрожує небезпека, — мовив я. — Тому слід подбати про захист. Треба битися. Ти ж умієш битися, П'ятнице?

— Я стріляю, — відповів він, — але їх дуже багато.

— То й нехай — наші рушниці як не переб'ють усіх до ноги, то добряче перелякають.

Тоді я запитав П'ятницю, чи він згоден битися разом зі мною і виконувати всі мої накази.

— Я помру, — мовив він, — коли пан наказати: помри!

Отож я сходив до комори, приніс рому і дав йому ковтнути — я був таким ощадливим пияком, що у мене зоставалося ще повно рому. Я теж випив, а потім наказав П'ятниці набити великим дробом дві рушниці, з якими ми не розлучалися. Собі ж узяв чотири мушкети, у кожен набив по дві великі кулі й по п'ять маленьких. Два пістолі я також зарядив кулями.

Велику шаблю я, як завше, привісив на боці без піхв, а П'ятниця отримав сікач. Отак ми озброїлися, я прихопив підзорну трубу і рушив на верхівку пагорба — глянути, що ж там відбувається. Дуже швидко у підзорну трубу я нарахував двадцять одного дикуна, трьох полонених і три каное. Знову ми захопили початок бенкету на людських кістках! Варварський звичай! Але тут я помітив, що висадилися людожери не там, звідки колись утікав П'ятниця, а ближче до лиману, де