Даніель Дефо - Робінзон Крузо

— П'ятнице, а ти хотів би повернутися на рідну землю, до своїх краян?

— Так, — відповів він. — Велика радість повернутися.

— А що б ти там робив? Знову здичавів, почав їсти людське м'ясо, став таким, яким був раніше?

Він зиркнув на мене спідлоба і похитав головою:

— Ні, ні, П'ятниця всім розказати, як треба правильно жити. П'ятниця вчити всіх молитися Богу. П'ятниця всім говорити — не їсти людина, а їсти хліб, коза, молоко.

— Але ж тоді, — мовив я, — твої земляки можуть убити тебе.

Він суворо поглянув на мене і відповів:

— Ні, ні, вони не убивати. Вони будуть учитися.

І додав, що індіанці вже й так багато навчилися від білих бороданів, які припливли на човні. Тоді я запитав, чи він збирається повернутися додому. Він усміхнувся:

— Дуже далеко плисти — П'ятниця не може.

— А якщо я витешу для тебе каное?

— Я пливу, якщо пан також пливе.

— Як я можу плисти з тобою! — вигукнув я. — Твої краяни з'їдять мене тої ж миті, як ми причалимо.

— Ні, ні, я їм не дозволяти. Вони вас будуть любити.

Він мав на увазі, що розповість одноплемінникам, як я підстрелив його ворогів і врятував йому життя, тож після цього вони добре до мене ставитимуться. А далі він розповів, як приязно вони поставилися до сімнадцятьох білих бороданів, котрі змушені були в шторм висадитися на їхньому узбережжі.

З того часу, відверто зізнаюся, думка про подорож на велику землю не полишала мене. А раптом мені вдасться приєднатися до бороданів, які були, безперечно, іспанцями чи португальцями? Разом би ми, напевне, щось вигадали і нарешті звільнилися з мимовільного полону — з материка, та ще й у товаристві, а не поодинці, це буде значно легше зробити, аніж з острова, який відлягає од великої землі на сорок миль. Ще за кілька днів я знову заговорив до П'ятниці, мовляв, можу дати йому човен, щоб він повернувся додому. І я повів його до затоки на іншому боці острова, де ховав своє судно.

Ми вичерпали воду (бо я завжди топив човен, щоб його ніхто випадково не знайшов), і ми удвох залізли всередину. П'ятниця виявився напрочуд вправним моряком — у його руках човен летів, як вітер. Я запитав:

— П'ятнице, то ти попливеш до свого краю?

Він дивно подивився на мене — мабуть, вважав, що мій човен занадто малий для такого запливу. Тоді я розповів, що маю і більшого, й наступного дня ми навідалися до першого човна, котрого я витесав із величезного дерева, але так і не зміг спустити на воду. П'ятниця зрадів: човен був достатньо великий. Але виявилося, що судно, пролежавши двадцять два чи двадцять три роки на березі, пересохло на сонці, тож дерево потріскалося. П'ятниця сказав, якби зробити новий човен такий самий великий, він би витримав подорож, і в нього можна ще було б узяти харчі — м'ясо, воду, хліб.

Розділ 16

Врятовані полонені

Я настільки захопився ідеєю переплисти на континент, що готовий був тесати новий човен. Коли ж сказав про це своєму приятелеві, він нічого не відповів, а натомість сумно подивився на мене.

— Що сталося? — здивувався я.

— Чому ви гніватися на П'ятницю? — раптом запитав він. — Що я поганого вчинив?

Я не второпав, що він має на увазі.

— Зовсім я не гніваюся, — похитав я головою.

— Не гніватися! — вигукнув П'ятниця. — Чому ж тоді хочете відіслати П'ятницю назад до мій народ? — Але ж ти сам казав, що хотів би повернутися?

— Так, так, хотів би повернутися удвох. Якщо пан не пливе, П'ятниця не пливе.

Словом, і думати не хотів плисти на материк без мене.

— П'ятнице, — усміхнувся я, — як же я попливу туди? Що ж я там робитиму?

Він відгукнувся швидко, мов тільки й чекав цього запитання.

— Ви будете робити добро. Вчити диких людей бути чемними і добрими. Розповідати про Бога і про нове життя.

— Ет, П'ятнице! — махнув я рукою. — Ти сам не знаєш, що верзеш! Хіба ж я можу навчати? Що знаю я, щоб учити інших?

— Ні, ні, ви добре навчити мене. Ви добре учити інших.

— Ні, П'ятнице, пливи додому сам. Нехай я зостануся доживати віку тут сам-один, як жив багато років до цього.

Мій приятель мав цілком спантеличений вигляд. Раптом він підскочив до топірця, схопив його і простягнув мені.

— І що я маю з ним робити? — здивувався я.

— Ви убивайте П'ятницю.

— Навіщо? Навіщо убивати П'ятницю?

Він швидко відповів:

— Ви хочете посилати П'ятницю додому. Тоді краще убивайте його.

Він промовив це так щиро, що в нього на очах сльози виступили. Я навіч пересвідчився, як дикун прив'язався до мене, й уже не вагався — я ніколи, ніколи не розлучуся з ним, якщо він сам цього не захоче. Так йому і сказав.

Ми ще довго розмовляли з П'ятницею, і я переконався, що він так прагнув повернутися додому не тому, що йому набридло моє товариство, а тому що вважав — я зможу навчити його земляків багато нового й корисного. Він дуже любив своїх краян. Але я в собі не почував снаги виступити у такій відповідальній ролі. Я просто хотів вибратися з острова і знав, що на материку скніє ще сімнадцятеро європейців. Саме тому ми з П'ятницею без жодних зволікань узялися майструвати нову пірогу з величезного дерева. На ній ми здійснимо подорож.

На острові дерев росло стільки, що можна було побудувати не одну пірогу, а цілий флот! І то флот не з пірог чи каное, а зі справжнісіньких великих кораблів. Щоправда, одна перешкода все-таки лишалася: як би це нам почати будівництво близенько від моря, щоб потім без проблем спустити новозбудований човен на воду? Я не хотів повторювати власних помилок.

Нарешті П'ятниця відшукав гарне дерево. Як виявилося, він набагато краще розумівся на тому, яке дерево найліпше пасує на човни. Я й досі не знаю, що за дерево ми зрубали, пам'ятаю тільки, що схоже воно було на рослину, котра зветься фустик — нею фарбують тканини, — дерево і кольором було таке саме, і на запах. П'ятниця хотів випалювати середину човна, та я показав йому, що спершу можна видовбати серцевину сокирою. Я навчив його, як це робиться, і він вельми вправно обходився з інструментами. Місяць ми тяжко працювали, та коли закінчили роботу, пірога вийшла на диво витонченою. Корму і ніс ми загострили, яку справжньому човні. Та