Марк Твен - Пригоди Тома Сойєра

він і бродить, то там, де індіанець Джо помер, тобто біля входу до печери, за п’ять миль звідси.

— Ні, Томе. Він блукає десь тут, біля грошей. Я знаю всі звичаї духів, та й тобі вони теж відомі.

Том подумав, що Гек, можливо, має рацію, і страх почав закрадатися йому в душу. Та раптом його осяяло:

— Слухай, Геку, які ж ми з тобою й телепні! Адже дух індіанця не може блукати там, де хрест!

Аргумент був переконливий.

— А й справді… Я не подумав… Маєш рацію, наше щастя, що тут хрест. Давай спустимось та пошукаємо скарб.

Том почав спускатися першим, по дорозі вирубуючи в глині сходинки. Гек рушив за ним. Із печери, де лежав великий камінь, вели чотири галереї. Хлопчики обдивилися три з них і нічого не знайшли. В четвертій, яка була ближче до каменя, вони побачили глибоку нору; в ній були постелені ковдри, лежала стара підтяжка, шкуринка від окосту, повністю обгризені курячі кістки. Але скрині там не було. Хлопчики ретельно оглянули все навколо, але нічого не знайшли. Нарешті Том сказав:

— Він же казав, що під хрестом. Це й є під хрестом. Не зовсім, але близько. Не може ж скриня бути під самим каменем, бо він вріс у землю.

Хлопчаки обшукали все ще раз, і знову без успіху. Стомлені й засмучені, вони сіли перепочити. Гекові нічого не приходило в голову. Раптом Том сказав:

— Поглянь, Геку, з одного боку каменя є сліди і земля заляпана свічковим салом, а з другого нічого нема. Як ти думаєш, чому? По-моєму, гроші під каменем. Спробую тут покопати.

— Це ти непогано придумав, Томе! — жваво підхопив Гек.

Том витягнув свій ніж, «справжній Барлоу»; він не прокопав і чотирьох дюймів, як наштовхнувся на щось дерев’яне.

— Ого! Геку, ти чуєш?

Гек теж почав рити й вигрібати землю руками. Незабаром стало видно дошки, які одразу полетіли вбік. За ним виявилась розщелина, яка вела під камінь. Том заглянув усередину і засунув свічку якомога далі, але кінця розщелини все ж побачити не зміг. Він сказав, що піде подивиться. Зігнувшись, він поліз під камінь. Звивистий прохід вів углиб. Том ішов першим, Гек — за ним. Вони повернули спочатку праворуч, потім ліворуч. Коли хлопці проминули ще один короткий поворот, Том вигукнув:

— Що це, Геку, поглянь!

Перед ними була та сама скриня, наповнена золотом. Вона стояла в затишній печерці; поряд хлопчики побачили порожню бочку з-під пороху, дві рушниці в шкіряних чохлах, дві чи три пари старих мокасинів, шкіряний ремінь та інший мотлох, який від вологи промок наскрізь.

— Нарешті! — сказав Гек, запустивши руки в купу тьмяних монет. — Ми з тобою тепер багачі, Томе!

— Геку, я завжди знав, що ці гроші нам дістануться. Не віриться навіть, але ж таки дісталися! Ну, годі розмов, треба виносити ці гроші. Ану, дай-но я спробую підняти скриню.

Скриня важила фунтів зо п’ятдесят. Тому вдалося її підняти, але нести було дуже важко і незручно.

— Я так і думав, — сказав він. — Пам’ятаєш, коли вони підняли цю скриню там, у будинку із привидами, — тоді видно було, що їм важко. Добре, що я не забув прихопити з собою мішки.

Незабаром гроші було пересипано в мішки, і хлопчики поволочили їх до каменя, який був позначений хрестом.

— Давай прихопимо рушниці й решту речей, — запропонував Гек.

— Ні, Геку, давай залишимо їх тут. Все це нам знадобиться, коли ми підемо в розбійники. Речі тут будемо зберігати і оргії теж тут будемо влаштовувати. Для оргій тут найзручніше місце.

— А що таке «оргії»?

— Не знаю… Але ж розбійники завжди влаштовують оргії, отже, і нам треба. Все, ходімо, Геку, бо ми щось тут засиділись. Певно, вже пізно, і їсти дуже хочеться… В човні перекусимо і покуримо.

Незабаром вони вийшли в гущавину чагарнику, обережно озирнулися навсібіч, побачили, що нікого нема, і попрямували до човна. Поки хлопчаки їли і курили, сонце почало хилитися до горизонту. Перепочивши, Том і Гек відштовхнулись від берега і попливли назад. Том гріб, тримаючись біля берега весь час, доки тривав літній присмерк, і весело балакав із Геком, а щойно стемніло, причалив до берега.

— Ось що, Геку, — сказав Том, — давай сховаємо гроші на сіннику вдови Дуглас, а вранці я прийду й ми їх порахуємо та поділимо, а тоді знайдемо для них у лісі безпечну місцину. Ти поки сиди тут і стережи, а я збігаю візьму візок Бенні Тейлора; я швидко — одна нога там, друга тут.

Він зник і незабаром повернувся з візком. Хлопці поклали в нього два мішки, накрили зверху ганчір’ям і почали підніматись на пагорб, тягнучи свій вантаж. Коли хлопчики порівнялися з будинком валлійця, вони спинилися, щоб перепочити. Щойно зібралися рушати далі, як на порозі з’явися господар:

— Агов, хто там?

— Гек Фінн і Том Сойєр!

— О, це добре! Ходіть зі мною, хлопчики, ми вас давно чекаємо. Ну, мерщій, ідіть уперед, а я потягну ваш візок. Однак він важкенький! Що це у вас? Цегла чи металолом?

— Металолом.

— Я так і думав. У нашому містечку всі хлопчаки готові збирати, не шкодуючи сил і часу, всілякі залізяки, за які їм перепадуть якісь копійки. А ось працювати не хочуть, навіть якщо їм запропонують удвічі більше. Але так вже людина влаштована. Ну, хутчіш, не топчіться!

Хлопчикам закортіло дізнатися, чого їм треба поспішати.

— Не скажу. Дізнаєтесь, коли прийдемо до місіс Дуглас.

Гек сказав не без тривоги (він давно звик до різних звинувачень):

— Містере Джонс, ми нічого такого не зробили.

Валлієць засміявся:

— Не знаю, не знаю, мій хлопчику. Щодо цього нічого не можу сказати. Та ви ж наче із вдовою в гарних стосунках…

— Вона до мене ставиться добре, це правда.

— То в чому ж справа? Чого тобі боятися?

Гек, який не звик швидко думати, ще не знайшов, що відповісти, коли його разом із Томом заштовхнули до вітальні вдови Дуглас. Містер Джонс залишив візок біля ґанку і зайшов слідом за хлопчиками.

У яскраво освітленій вітальні зібрались усі імениті жителі містечка. Тут були Тетчери, Гарпери, Роджерси, тітонька Поллі, Сід, Мері, священик, редактор місцевої газети і ще багато людей, всі святково вбрані.

Удова зустріла хлопчиків так ласкаво, як рідко зустрічають гостей, що з’явилися в такому вигляді: вони з ніг до голови були перемащені глиною та закапані свічковим салом. Тітонька Поллі почервоніла від сорому і, грізно насупивши брови, похитала головою. Та все ж хлопці почувалися значно гірше, ніж решта гостей. Містер Джонс