Марк Твен - Пригоди Тома Сойєра

що це ти, коли почув про віскі; я так і знав, що грошей ти не знайшов, бо інакше дав би мені якийсь знак. Кому-кому, а мені ти сказав би. Томе, я так і знав, що нам із тобою ці гроші не дістануться.

— Та ну, Геку, це не я викрив хазяїна трактиру. Ти сам знаєш, він ще був відчинений у суботу, коли ми поїхали на пікнік. Невже забув, тоді ще була твоя черга вартувати вночі?

— Та ні, пам’ятаю. Хоча тепер мені здається, що це було так давно, чи не рік тому… Це було саме тієї ночі, коли я вистежив індіанця Джо і йшов за ним до самого будинку вдови.

— То це ти його вистежив?

— Так, тільки про це ні слова! В індіанця Джо, певно, лишилися приятелі — дуже треба, щоб вони на мене розізлилися і захотіли помститися! Якби не я, він, певно, був би вже в Техасі.

Після цього Гек по секрету розказав Тому про свої пригоди. До цього часу Том знав лише половину — ту, що стосувалася старого валлійця.

— Так от, — закінчив розповідь Гек, повертаючись до головної теми розмови, — той, хто виносив віскі з другого номера, забрав звідти і гроші. Як би там не було, вони для нас втрачені, Томе!

— Геку, ці гроші ніколи не були в другому номері!

— Як так? — і Гекльберрі пильно подивився в очі приятелю. — Томе, невже ти хочеш сказати, що знову напав на слід цих грошей?

— Геку, вони в печері! Очі Гека загорілися.

— Повтори, що ти сказав, Томе!

— Гроші в печері!

— Томе, скажи чесно: ти жартуєш чи це правда?

— Правда, Геку, які там жарти! Хочеш піти туди зі мною, щоб допомогти дістати скарб?

— Ще б пак! Звісно, хочу! Тільки треба робити якісь позначки, бо інакше ми заблукаємо.

— Геку, нам нічого боятися, ми нічим не ризикуємо.

— От здорово! А чому ти думаєш, що гроші…

— Потерпи, сам побачиш. Якщо ми не знайдемо гроші, я тобі віддам свій барабан, усе віддам, що в мене є. Їй-Богу, віддам!

— Ну добре, домовились. А коли можна піти?

— Та хоч зараз, якщо хочеш! У тебе сил вистачить?

— А це далеко від входу? Я вже днів зо три чи чотири на ногах, ходжу потихеньку, але більше однієї милі пройти не зможу, куди там!

— Якщо йти, як усі ходять, то миль зо п’ять, але я поведу тебе найкоротшою дорогою, про яку, крім мене, ніхто не знає. Я тебе відвезу на човні, Геку, до самісінького входу. Буду сам гребти туди і назад. Тобі навіть пальцем поворухнути не доведеться.

— Давай зараз і поїдемо!

— Добре. Візьмемо хліба з м’ясом, люльки, два — три мішки, моток мотузки для змія і кілька цих нових штучок, які називаються сірниками. Знаєш, я не раз пошкодував, що їх зі мною не було там, у печері!

Одразу по обіді хлопчики позичили човен у одного чоловіка, якого саме не було вдома, і вирушили в дорогу. Коли вони проминули головний вхід до печери і пропливли ще кілька миль, Том сказав:

— Бачиш цей крутий схил? Він здається гладеньким і рівним, ні будинків, ні складів деревини, і кущі всюди однакові. А бачиш білу пляму он там, де зсув? Це і є моя прикмета. Тепер ми причалимо до берега.

Вони зійшли на берег.

— Ну, Геку, з того місця, де ти зараз стоїш, можна вудкою дістати до входу. А спробуй-но його знайти.

Гек обшукав усе навколо, але нічого не знайшов. Том із гордістю зайшов у густий чагарник і сказав:

— Ось він! Поглянь, Геку! Такої зручної лазівки ніде більше не знайти. Але ти нікому нічичирк! Я ж давно збираюся в розбійники, та все не було зручної схованки, і де її шукати — невідомо. А тепер ця лазівка наша. Ми нікому про неї не скажемо, лише Джо Гарперу та Бену Роджерсу, — треба ж, щоб зібралася банда, бо лише удвох — що то за гра! Банда Тома Сойєра — гарно звучить, правда, Геку?

— Ще б пак! А кого ж ми будемо грабувати?

— Та хоч кого! Влаштуємо засідку і будемо нападати на подорожніх — розбійники так завжди роблять.

— А вбивати полонених будемо?

— Ну ні, не завжди. Будемо тримати їх у печері, доки не заплатять викуп.

— А що це таке — викуп?

— Гроші. Примушуєш їх позичити, скільки вдасться, у знайомих, і заплатити тобі. Ну, а якщо протягом року викупу немає, тоді вбиваєш. Таке правило. Тільки жінок не вбивають. Жінок тримають у полоні, а вбивати їх не можна. Вони завжди вродливі, багаті й страшенно всього бояться. Забираєш у них годинники, прикраси, але розмовляти з ними треба ввічливо і капелюха знімати. На світі немає нікого, хто був би більш ввічливим, ніж розбійники, це ти в будь-якій книжці прочитаєш. Ну, жінки одразу в тебе закохуються і коли поживуть у печері тиждень-другий, то перестають рюмсати і вже їх звідти й не виженеш. Проганяєш їх геть, а вони покрутяться — і назад приходять. У всіх книжках так.

— Та це ж просто чудово, Томе! Я думаю, це навіть краще, ніж бути піратом.

— Ще б не краще! І додому ближче, і цирк за два кроки, та й взагалі…

На цей час усе було готово, і хлопчики увійшли в печеру. Том ішов попереду. Вони дійшли до кінця галереї, закріпили там свої мотузки й рушили далі. Незабаром вони були вже біля джерела. Том мимоволі здригнувся всім тілом. Він показав Геку залишок ґнота на купці глини біля самої стіни і описав, як вони з Беккі стежили за полум’ям свічі, яке повільно згасало.

Тепер хлопчики розмовляли пошепки, бо тиша і морок печери пригнічували їх. Вони продовжували свій шлях; потім повернули в інший коридор й нарешті підійшли до провалу. При світлі свічок виявилось, що це, власне, й не провал, а глинистий обрив футів на двадцять чи тридцять. Том прошепотів:

— Тепер я тобі покажу одну штуку, Геку. Він підняв свічку вище і сказав:

— Спробуй зазирнути подалі за ріг. Бачиш? Он там, на великому камені, намальовано кіптявою від свічки.

— Та це ж хрест!

— А де у нас номер другий? Під хрестом, правильно? Якраз тут я бачив індіанця Джо зі свічкою в руці.

Гек довго дивився на таємничий знак, а потім сказав тремтячим голосом:

— Томе, давай краще підемо звідси!

— Як?! І залишимо скарб?

— Так… залишимо. Дух індіанця Джо, певно, блукає десь поблизу.

— Ні, не тут, аж ніяк не тут. Якщо