Мирко Пашок - Карнавал у Марокко

З обов'язків, які визначив йому Кліке — догляд за автомобілями, за агрегатом, що виробляв електрику, і передусім охорона пані Кліке, — найприємнішими були поїздки по продукти.

Двічі на тиждень Ота одержував список, сідав за кермо вантажного автомобіля і їхав три кілометри на північ нерівним пістом аж до шосе, яке бігло горбистим краєм, мов широкий слід, що залишає у пилюці щітка. Там Ота зупинявся й чекав на автобус із Мекнеса. Іноді куняв за кермом, але здебільшого видирався на стрімкий пагорб ліворуч од піста, порослий карликовими пальмами й кущиками гострої трави, схожими на їжаків або шапки моху. В запасі у нього завжди було принаймні півгодини, бо він навмисне виїжджав раніше, щоб мати змогу посидіти на пагорбі, піднести до очей бінокль і спостерігати за тубільцями та обрієм. Пані Кліке позичила йому бінокль, коли він чемно попросив її про це у присутності абата Гайяра. Ота сказав тоді, що хоче непомітно стежити, як Ібрагім виконує свої обов'язки, і це була правда, але тільки наполовину. Куди охочіше він сидів з біноклем тут, високо над шосе, звідки відкривався вид на далечінь, обмежену на обрії горами.

Там, на сході, вони височіли, нагромаджені одна на одну кількома пасмами, мов грозові хмари: найближчі — фіолетово-коричневі, дальші — трохи світліші, потім іще світліші… аж до останньої смуги, котра мала блакитний відтінок, як Джоаннині очі. А приблизно посередині здіймався величезний жовтавий гребінь, чий колір іноді нагадував очі Каміля Верхарта; це було тоді, коли по небу пливли хмари й кидали на гори тіні, схожі на плями леопардової шкури.

Це був гарний, безлюдний краєвид, і бінокль оживляв його. Там було видно самотні жовто-бурі села, майже непомітні на тлі коричневих горбів, латки нивок, що подекуди вкривали схили, й дивне плетиво ліній, тоненьких, мов тріщинки на старих картинах, мов павутиння чи мереживо. Ота не знав, що це таке, намагався відгадати, але не міг.

Досхочу намилувавшись на далину, він переводив бінокль ближче, до шосе, й, сам невидимий, дивився на тубільців, які їхали на нав'ючених віслюках та конях, на цих людей із завжди однаковими обличчями під тюрбанами різної форми. Дивився, як у них відскакують п'яти від круглого черева тварини, дивився, як вони вдягнені: у кожного висіла через плече шкара[24] й довгий вигнутий ніж, неодмінно вістрям уперед.

Чому саме вістрям уперед? Якби в Оти був кривий кинджал, він носив би його вістрям назад… І чому місцеві завжди сідають на коня чи віслюка з правого боку? Він помітив це, бо вони часто спішувалися, щоб набрати води із струмка, який протікав поблизу і називався Абу Фекрун. Кілька разів Ота навіть бачив, як вони роблять обмивання перед полуденною молитвою, як потім стають навколішки й торкаються чолом землі…

Але найдивнішим було те, як вони роззувають жовті шкіряні капці без каблуків. Здебільшого всі роззували спершу ліву ногу, а потім праву, і завжди всі починали взуватися з правої, Він не звернув би на це уваги, але одного разу бачив, як ціла група спішилася з віслюків майже одночасно й роззулася теж майже разом. Потім він уже почав стежити за всіма. І ця картина щоразу повторювалася: роззуватися місцеві починали з лівої, а взуватися — з правої ноги; сідаючи в сідло, вставляли в стремено праву ногу. Ота дивувався вже хоча б тому, що не міг уявити собі, як сам сідав би в сідло з правого боку. Хоч він не лівша, як і вони, але в сідло сідав би тільки з лівого боку!

Місцеві ніколи також не їздили по шосе, у них була своя стежка, протоптана вздовж шосе, трохи осторонь, у твердому кам'янистому грунті. Хоч по шосе проїжджало дуже мале машин і ніякої небезпеки не було… Ота навіть подумав, що вони гидують цією зручною дорогого. Вона не виблискувала асфальтом, її по можна було порівняти з головним шосе, проте була куди краща від звивистої нерівної стежки. І все-таки вона була для них чужа, ця дорога… принаймні так це собі уявляв і пояснював Ота.

Побачивши клуби куряви з боку Мекнеса, він швидко збігав униз, щоб устигнути до свого автомобіля, бо автобус зупинявся завжди тільки на хвилинку; за цей короткий час водій вивантажував продукти й приймав ново замовлення, яке по дорозі передавав комусь у Мекнесі, кому саме — Ота не знав.

Потім він повертався до садиби, іноді з більшою, іноді з меншою кількістю продуктів, але щоразу віз кошик телятини, яку полюбляла пані Кліке, і ящик мінеральної води, якої пані Кліке вживала неймовірно багато.

Він повертався до садиби, проте часто пригальмовував, трохи не доїжджаючи воріт, зупинявся в місцях, де кінчався оливковий гай, і, сидячи за кермом, стежив у бінокль за хлопцями, що готували грунт під культури. Бачив їх так близько, що, здавалося, міг з ними розмовляти, міг затримати бамбукову палицю в Ібрагімовій руці… Одначе коли палиця швидко підстрибувала, Ота миттю відривав бінокль від очей, усе відступало вдалину, й він уже не бачив нічого. Так було краще й легше дотримуватися інструкції. Та найрозумніше було не дивитися на плантації взагалі. Але це йому не вдавалося. Він мав стежити, що Ібрагім робить із смугастим арабським хлопчиком, який скидався скоріше на ангела, ніж на хлопця.

Насправді це хлоп'я не було смугасте, воно носило тільки сорочку в чорну смужку, що висіла на одному плечі, але Ота не знав його імені й називав подумки «Смугастим». І ще тому, що голе плече хлопця теж було смугасте, бо по ньому найчастіше гуляла Ібрагімова палиця й лишала червоні смуги. Це був навдивовижу гарний хлопчик, єдиний з усіх без кіски на поголеній голові. Оті він пагадував Селіма, маленького алжірського хлопчика, що так любив бавитися його годинником. Але цей був більший — таким буде Селім десь у дванадцять років. Шкода хлопця. Не Селіма, а цього, Смугастого. Ібрагім його явно ненавидів і жорстоко катував.

Якось Ота подумав, що, певно, можна було б поговорити про це з пані Кліке, вона ж така делікатна й сповнена благочестивих почуттів. «А що вона зробить? Піде до Кліке, який потім розсердиться на мене, що я втручаюся в Ібрагімові справи, хоч він мені це й заборонив. Це заборонив, а тільки виразно натякнув, однак для розумної людини цього має бути досить. Ні, краще махнути на все рукою, що, власне, мені до пропащого хлопця, з якого хоч так, хоч так виросте пропащий чоловік, котрий сідатиме на віслюка з правого боку й,