Мирко Пашок - Карнавал у Марокко

роззуваючись, спершу скидатиме лівий капець. Чому вони саме так роблять? Це все-таки загадка…»

Раптом йому сяйнула думка, що він може запитати про це в абата Гайяра, який живе тут давно й має гарну колекцію майоліки, хоч, звісно, зона йому ні до чого. Абат напевно знає про місцевих більше, піж пан Кліке, бачить, що коїться в їхніх душах, бо це, зрештою, його ремесло, його бізнес.

Ота здійснив свій задум при першій же нагоді, коли Кліке знову поїхав з маєтку на кілька днів. Абат Гайяр пересів ближче, розвів руками і поклав їх на коліна.

— Мене дивує, що ви цікавитеся такими речами, юначе, — похитав він головою. — У вас гідна похвали спостережливість, зрештою, необхідна для спортсмена, а тим паче для боксера. Eh bien…[25] У них є десятки безглуздих, ба навіть огидних звичок, які я можу вам тільки змалювати, але не пояснити. Єдине скажу: вони — сини диявола. Чому, скажімо, вони збризкують поріг своєї оселі молоком? Чому вмочають долоню в кров і роблять нею відбиток на дверях? Сатанинський знак, сатанинське заступництво! Чому вони ніколи не їдять за одним столом з рідним батьком? Чому їдять руками й щоразу після їди облизують пальці, перш ніж їх витерти? Чому? Чому?!

— Звідки ви все це знаєте, мосьє абат? — засміявся Ота.

— Це речі загальновідомі, — серйозно відповів абат Гайяр.

Через три дні повернувся Кліке, і Ота познайомився із Смугастим.

Хлопця звали Сліман, і він гордо заявив, що походить не з племені бені мегір, а з племені бені мгіт, що він бербер і втік з дому, там, далеко в горах. Вони розмовляли біля шосе, коли Ібрагім подався у протилежний кінець плантації, де, — як було видно в бінокль, — хлопці зрізали вершечки конопель і розстеляли їх тоненьким шаром на пекучому сонці; інші збирали в рядно те, що висушили вчора, накривали другим рядном, на яке сідав один хлопець, і всі тягали його сюди й туди; полотно терлося об полотно, й сухі рослини оберталися в потеруху.

— Що з цього буде? — запитав Ота.

— Ганжа, — відповів Сліман, і Ота вперше після довгого часу згадав про Віветту й сумне прощання в Каса. Можливо, він був з нею надто суворий і жорстокий…

— Чому ти втік з дому?

— Я там голодував, сіді[26], — сказав Сліман, якось дивно всміхаючись. — І там часто було холодно, сіді. А коли я пас овець і кіз високо в горах, мені звідти було дуже далеко видно, сіді, і я хотів знати, що там. Через те я і втік, сіді.

— І більше не голодував?

— Голодував, сіді. Тому я тут. Я хотів нарвати апельсинів, та Ібрагім мене спіймав. Відтоді я тут, сіді.

— І вже не голодуєш?

— Ні, не голодую. Тут нема голоду, та й холод менший. Але тут є Ібрагім і його палиця…

Ота про все розповів Кліке.

— Гаразд, Густе, гаразд. Знаєте що? Плюньте й не морочте собі голови. Що вам до тих хлопчаків, з яких все одно виростуть лобуряки?

— Але ж… — вигукнув Ота, — але ж це неможливо! Ми ж білі!

— Звичайно, звичайно, однак вони коричневі, й у цьому вся заковика.

— Можливо. Проте ви все-таки повинні щось зробити з Ібрагімом! Не можна йому отак попускати!

— А що я повинен з ним, Густе, зробити, скажіть? Вигнати його? Це не так легко. Ібрагім для мене цінний працівник. Він виконує важливу роботу, абсолютно надійний, а серед кольорових це рідкісний випадок. Нового Ібрагіма мені тут важко буде знайти… Ви мене розумієте?

— І так, і ні, — відповів Ота. — Адже ви самі казали, що ми повинні подавати добрий приклад.

Кліке зареготав.

— Оце здорово! Ви мене розсмішили, Густе! А хіба я їм не подаю доброго прикладу? Хіба вони з мене беруть приклад? Чи з вас, Густе? Адже ми прагнемо, ми робимо, що в наших силах! І можливо, тільки згодом, можливо, аж через п'ятдесят років, коли ми обидва будемо вже в могилі, це дасть свої наслідки. А тим часом, на жаль… Це страшні впертюхи. Зачекайте хвилинку, Густе. Ви трохи роздратовані. Це з незвички, і я тільки так це розумію! Вам тут подобається?

— Звичайно. Тільки…

— Ніяких «тільки». Або подобається, або не подобається. А коли подобається, то не сійте мені тут чварів, я вас дуже прошу.

Ота вирячив на нього очі.

— Я був би дуже радий, якби ви надалі не мали стосунків з тубільцями, — уточнив Кліко. — Для цього є Ібрагім, а ви маєте інші завдання. І ще одне: я хочу вам нагадати, що Ібрагімом я задоволений. Навіть більше, ніж вами. Compris?

— Compris, — відповів Ота. — Розумію.

Проте насправді він нічого не розумів. Дочекавшись у суботу абата Гайяра, схопив його в коридорі за полу сутани й розповів про знущання Ібрагіма над хлопцем.

— Це ж не має нічого спільного з християнством!

— Ваша правда, — сумно притакнув абат. — Але хто це робить? Магометани! Ви це розумієте? Ма-го-ме-та-ни! Я вже вам казав, що це слуги сатани. Ви говорили про це з паном Кліке? Що він вам сказав?.. Так, так. Слушно. Ця коричнева юрба не визнає церкви, і ми не маємо над нею іншої влади, крім світської. А її, звичайно, замало. Моліться за них, юначе. Я теж молитимусь, щиро вам це обіцяю. Дасть господь, ваша душа знайде спокій. — Він підняв руку. Вона мить хиталася в повітрі, як листок, що падає на землю. Ота подумав, що абат жде, аби він її поцілував… і притулив до неї губи. А потім стояв у коридорі й товк себе за це по лобі, трохи не плачучи від люті й сорому.

Надвечір він вибрав хвилинку, коли Кліке поїхав на плантацію, й побіг до пані. У салоні її не було, й він легенько постукав у двері поряд коричневої шафи.

Двері прочинились, і з них визирнула пані Кліке.

— Ох! Це ви, Густе!

— Так! Може, це надто сміливо з мого боку…

— Трохи, — всміхнулася вона, опускаючи очі. — Але заходьте.

Це була жовта кімната з одним ліжком і великим дзеркалом. Біля ліжка лежало велике кошлате ведмеже хутро, на стіні висів образок діви Марії, а біля зовнішнього вікна стояв круглий столик з двома м'якими кріслами. Пані Кліке сіла в крісло. Вона була неймовірно біла, аж бузкова, наче сніг під сонячним світлом.

— Що вас до мене привело, Густе? Справді щось важливе?

— Так.

— Ох! Ох! — злякано вигукнула пані Кліке, і її щоки легенько зашарілися. — Сядьте… Не там, сюди. — Вона присунула до себе крісло. —