Юліан Семенов - Бомба для голови

влади, а також у тому, що він розв’язав війну. Ви запитуєте: у зв’язку з чим я залишив свій пост? Я не залишав свого поста. Мене звільнили.

2. Влітку 1946 року мене покликали до містера Келлі і його помічника м-ра Д. Ф. Лорда, які просили мене не притягати до відповідальності Айсмана, бо його, мовляв, «завербували і він працював над виявленням особливо небезпечних нацистських злочинців». Я відмовився підкоритися цьому «проханню». Вже тоді, за моїми відомостями, пан Айсман почав виконувати деякі завдання картеля Дорнброка, який, правда, діяв нелегально, прикриваючись фіктивними директорами, котрі грали в незалежність і антинацизм. Кілька разів апарат генерала Макклея пропонував мені «випустити пару» й не «тиснути на бідолашних німців, які лише виконували свій обов’язок». Я не вважав, що маю право поступатися перед совістю. Я вів далі розслідування, арештовував пособників нацистів, що почали ховатися за спритно придуману личину «людей, які не мали змоги чинити опір диктатові апарату партії».

3. Я не просто зазнавав тиску від осіб, зв’язаних з німецькими монополістичними картелями. Мене ошельмували ФБР разом з людьми з комісії Маккарті і обвинуватили в «комуністичній підривній діяльності». Безглуздість цього обвинувачення була очевидна. Однак мені потрібно було два роки для того, щоб спростувати це обвинувачення. Звичайно, як тільки це обвинувачення пред’явили, мої керівники усунули мене від роботи по декартелізації, а після того мене звільнили з армії.

Я ладен віддати в розпорядження прокурора Берга всі ті документи, які я маю й понині.

З найкращими побажаннями Аверелл У. Мартенс, адвокат. P. S. Певна річ, цей лист повинен бути долучений до справи, яку веде прокурор Берг».

7

Берг прокинувся й зразу ж поглянув на годинник. Була четверта година ранку. В двері хтось настійливо дзвонив.

«Якщо вони хочуть зі мною покінчити — але це справжнісіньке безглуздя, — сонно подумав він, — тоді вони завалять усю свою мафію, — вони прийшли б до мене через чорний хід, там неважко підібрати ключі…»

Він устав, накинув халат і пішов до дверей. Подивився у вічко: прямо навпроти дверей стояв високий сивий чоловік в окулярах.

Він, не кваплячись, попихкував люлькою й раз по раз натискував на кнопку дзвінка.

— Хто? — спитав Берг. — Хто там?

— Кочев був моїм аспірантом. Удень я до вас прийти не можу — за мною й за вами стежать… Якщо ви не хочете впустити мене, я покладу вам у ящик пакет, візьміть його. Там, де написано «фальшивка»…

Берг відчинив двері й сказав:

— Заходьте.

— Спасибі.

— Відрекомендуйтеся, будь ласка…

— Ісаєв Максим Максимович… До цього імені я найбільше звик.

— Росіянин?

— Я радянський громадянин…

— Ви прийшли до мене як приватна особа чи як представник держави?

— Я готовий виступити і як приватна особа, і як представник держави… Мене не навчали розділяти ці поняття.

— Ви мене цікавите лише як приватна особа… Якщо ви представник держави, прошу звернутися до мене офіційно…

— Гаразд. Домовились. Я — приватна особа…

— Отже, ви готові дати показання?

— Безперечно.

— Чому ви прийшли до мене в таку ранню годину?

— Тому що, коли б я прийшов завтра в прокуратуру, мене заарештували б у вас. А так як ви розглядали б документи, які я зараз вам приніс, ви були б скомпрометовані за зв’язок з червоним… Айсман через Гельтоффа вручив мені ці фальшивки — їх можна спростувати за п’ять хвилин… А оце спростувати неможливо — це записка Кочева, яку він залишив для мене в готелі за три дні до того, як зник.

— Ви розмовляєте, як справжній німець…

— Я довго жив у Німеччині.

Берг помовчав, розглядаючи нічного відвідувача, а потім спитав:

— Що ви робили тут?

— Я працював у Шелленберга… Разом з Гельтоффом і Айсманом.

Помітивши, як звузилися очі Берга, Ісаєв простяг йому паспорт і портмоне.

— Тут нагороди, які я одержав від Франції, Югославії, Польщі, Норвегії.

— Ви, звичайно, розумієте, що нам з вами зараз розмовляти не можна? — запитав Берг, повертаючи Ісаєву його документи. — Якщо хтось дізнається про ваш дивний візит, зімнуть не мене — я цього не боюся, — зімнуть ту справу, яку я веду.

— Про мій візит не дізнаються. Я зробив так, щоб мене чекали завтра вранці у вас у прокуратурі. Я дзвонив вашому секретареві… Як Штірліц… Якщо ви зараз відмовитесь вислухати мене, ви втратите можливість мати чимало цікавого матеріалу, який вам буде конче потрібний. Мені здавалося, що ви не ставитесь до нас як до прокажених і не вважаєте кожного, хто приїхав із Москви, агентом розвідки. Зрештою, вам заважають ті самі люди, які є й нашими противниками…

— Ну, це я вже чув, пане Ісаєв… Це пропаганда, що не має ніякої причетності до правосуддя.

— А те, що я дав Павлу Кочеву тему для дисертації «Концерн Дорнброка», це має причетність до правосуддя? Чи це також пропаганда?

Берг поплямкав губами, кілька разів глянув важким поглядом на Ісаева і нарешті відповів:

— Чим ви це доведете?

— Я продиктую вам день, місяць і рік, коли це було записано в рішенні нашої вченої ради. Я назву вам серію статей, опублікованих Кочевим у Болгарії, Радянському Союзі й НДР.

— Надішліть мені ці дані поштою, пане Ісаєв.

— Але я прийшов до вас не з цим. Я прийшов до вас з конкретним планом дій.

— Дякую вам, у мене є свій план дій.

— Я не нав’язую вам свої пропозиції. Я вважаю за потрібне розповісти вам те, що мені відомо.

— Ви не можете судити, пане Ісаєв, про те, які дані є в моєму розпорядженні. Про це можу судити тільки я. Сам.

— Послухайте, пане Берг. Мене ніхто не уповноважував займатися справою Кочева, повірте мені… Я певен, що його справою займаються інші люди, які не прийшли б уночі в дім прокурора… Невже упередження, яке можна простити міщанинові, перешкодить вам вислухати мене? Постарайтесь зрозуміти: я з самого початку не вірив, що Кочев утік. З самого початку. Я досить добре знаю цього хлопця.

— Як ви опинилися в Західному Берліні?

— Я приїхав сюди на запрошення Інституту соціології.

Берг раптом згадав. свідчення професора Пфейфера: коли той розповідав про розмову із зниклим червоним, він назвав прізвище російського вченого, який керував науковою роботою Кочева. Всіх фігурантів у цій справі Берг записав, і аркушика зберігалися вдома, у сейфі.

— Ваше прізвнше Ісаєв?

— Так.

— Сядьте, будь ласка, тут. Я зараз повернусь.

«Він хоче мене полякати, — збагнув Ісаєв. — Гадає, я втечу, бо подумаю, що він дзвонить у поліцію. А втім, коли він подзвонить у поліцію, доведеться тікати. Як шкапі кривій. Інакше робити нічого. Він зламає мені весь