Курт Воннегут - Галапагос

обурення вчувалось у її словах, коли вона згадувала капітанові про слину морських ігуан.

Не думаю, що цей розлад був трагедією, адже про дітей на утриманні не йшлося, та й жодне з них не вважало за вкрай нестерпне жити окремо. Обох регулярно навідувала Акіко, а згодом, після того, як у Камікадзе виросла борода, в Акіко з’явилися власні пухнасті діти, яких вона приводила з собою.

В очах жінок канка-боно Мері не здобула якогось особливого статусу, незважаючи на те, що саме завдяки їй вони спромоглися мати дітей. Вони, як потім і їхні діти, боялися Мері не менш, аніж капітана, гадаючи, що вона здатна і на велике добро, і на велике зло.

І ось минуло двадцять років. Хісако з Селіною вкоротили собі віку, втопившись ще вісім років тому. Акіко стала вже двадцяти дев’ятирічною матроною, матір’ю сімох народжених від Камікадзе пухнастих дітей — двох хлопчиків і п’ятьох дівчаток. Без допомоги «Мандаракса» вона вільно володіла трьома мовами: англійською, японською та канка-боно. Її діти, проте, розмовляли тільки мовою канка-боно, знаючи лише двоє англійських слів — «дідусь» та «бабуся». Так вона наказувала їм називати капітана та Мері Хепберн. І сама їх так називала.

Одного ранку, коли» Мандаракс» показував пів на восьму 9 травня 2016 року, Акіко розбудила Мері й сказала, що треба негайно помиритися з капітаном, бо той дуже хворий — мабуть, і дня не протягне. Напередодні ввечері Акіко завітала до нього, а потім відіслала дітей додому й доглядала його цілу ніч, хоч уже мало чим могла йому допомогти.

Отож Мері й пішла до капітана, хоч була вже далеко не першої молодості: вісімдесят років — і жодного зуба в роті. Її хребет нагадував формою знак запитання внаслідок як указував «Мандаракс», руїнницької дії старечого остеопорозу. Справді, кістки в її матері та бабусі перед смертю стали гнучкі, як очерет, саме від остеопорозу. Це був іще один невідомий нині спадковий дефект.

Що ж до капітанової недуги, то» Мандаракс» зробив таке обгрунтоване припущення: він страждає від хвороби Альцгеймера. Старий дурень не міг уже сам про себе подбати, та й навряд чи розумів, де він є. Він помер би з голоду, коли б Акіко не приносила йому щодня їжу й не переконувалась, що він проковтнув бодай частину її. Йому вже виповнилось вісімдесят шість.

Сказав» Мандаракс»:

Найостанніша сцена з усіх,

Що завершує цю дивовижну, багату подіями притчу, -

То друге дитинство й забуття цілковите,

Без зубів, без очей, без смаку, без нічого.

Вільям Шекспір (1564–1615)

Отже, Мері, зігнута в три погибелі, просунулась під капітанів пір’яний навіс, який колись належав і їй. Вона не була тут двадцять років. За цей час навіс, звичайно, багато разів поновлювався, як, певна річ, і мангрові жердини та кілки, що на них він тримався, не кажучи вже про пір’яне ложе. Та загальна будова житла не змінилася; не змінився й отвір у живій мангровій стіні з видом на океан і ту мілину, на яку колись давно сів «Скрегіт віконниць».

До речі, причиною, з якої це судно кінець кінцем знялося з мілини, було накопичення дощової та морської води на його кормі. Морська вода просочилася під ведучий вал одного з його потужних гребних гвинтів. І якось уночі судно зісковзнуло з мілини. Ніхто не став свідком цього завершального етапу «Круїзу віку до витоків природи»; його три кілометри привели судно на океанське дно.

13

Ота мілина мала справді лиховісну історію! Я дивувався, чому капітанові так кортить щодня дивитися на неї. Саме звідси, з оцього напівзатопленого пагорба, пішли вбрід «Хісако Хірогуті та сліпа «Селіна Макінтош, щоб разом знайти голубий тунель до потойбічного життя. «Селіна мала тоді сорок вісім років і могла ще народити дитину. «Хісако було п’ятдесят шість, цю здатність вона давненько вже втратила.

Акіко засмучувалася щоразу, коли бачила цю мілину. Вона не могла не відчувати своєї відповідальності за самогубство двох жінок, що виростили її, хоч, як упевнено пояснив «Мандаракс», обох їх звела зі світу невиліковна й, мабуть, успадкована депресія, на яку страждала «Хісако.

Але при цьому Акіко не могла не відзначити, що «Хісако й «Селіна вбили себе невдовзі після того, як Акіко почала господарювати самостійно.

Вона мала тоді двадцять два роки. Камікадзе на ту пору ще не досяг зрілості, тож він тут був ні до чого. Просто вона почала жити самотньо, зазнаючи від цього втіхи. Акіко вже давненько переросла той вік, коли діти звичайно випурхують з батьківського гнізда, і я всією душею виправдував її усамітнення. Бачив-бо, як журилась вона, коли Хісако та Селіна й далі звертались до неї, як до дитини — ще довго й після того, як вона стала міцною, самостійною жінкою. І все ж Акіко терпіла це, бо була вдячна їм за все, що вони для неї зробили, коли вона була ще справді безпорадною дитиною.

Того дня, коли Акіко їх покинула, вони все одно готували для неї страву з олушів — хоч вірте, хоч ні.

І ще цілий місяць вони щоразу, як сідали їсти, лаштували місце й для неї, нарізали шматками м’ясо й надокучливо воркували в той бік, хоч там уже нікого й не було.

І тоді, одного нещасливого дня, життя втратило для них сенс.

Що ж до Мері Хепберн, то вона, коли пішла провідати капітана на його смертнім одрі, була ще, попри всі свої болячки, цілком здатна до самостійного життя. Як і раніше, вона збирала й готувала собі їжу, а житло тримала чистим, охайним. Цим вона пишалася й не даремно. Коли капітан був для общини чи, правильніше сказати, для Акіко тягарем, то Мері — аж ніяк. Вона нерідко заявляла, що, тільки-но відчує себе для когось тягарем, відразу вирушить шляхом Хісако та Селіни вниз, на мілину й далі, щоб з’єднатися на дні океану зі своїм другим чоловіком.

Разючий контраст являли собою їхні ступні — її і розпещеного капітана, які, певно, могли б розповісти про себе зовсім різні історії. Він мав ступні білі й м’які, а вона — тверді й засмаглі, наче ті альпіністські чоботи, в яких колись, бозна й коли, прибула до Гуаякіля.

І ось Мері звернулась до цього чоловіка, з яким не розмовляла двадцять років:

— Кажуть, ти тяжко захворів.

Хоч як дивно, але на вигляд він усе ще був досить