Ілля Андрійович Хоменко - Смарагдова планета

одного вечора розказувала Єврасеві схвильована Настя, коли козак, кволий від ран, сидів з дівчиною під старою яблунею в Степановому саду.

— Я тобі глек тої води принесу, сама дізнаєшся які від неї чари! — обіцяв тоді Чернець. І сидів у Степана, хоч і майже одужав, бо кортіло дістатися до того озера. А ще не йшла з голови та зірниця над Дніпром, удвоєна поглядом сумних очей. Коли б ще хоч раз побачитись!

Тепер, залишивши русло, повз Єврась через вирубку, як вчили його старі запорожці — звиваючись мов гадюка, щоб ні спина, ні зад не випирали…

Пика уткнулася в кущ кропиви поряд з його шиєю. Гра тіней від великого вогню збила руку біло-зеленого, але він знову замахнувся, розкрив рота:

— Гей, хлопці, сю…

Але закричати не зміг. Єврась перекинув його, шарпнувши за чобота — і, навалюючись усім тілом, хотів оглушити кулаком. Проте дужим і звичним до рукопашного бою виявився служебник: затиснув він голову Єврасеві й спробував її звихнути. Вже млосні сполохи попливли перед очима козака, страшний біль перехопив віддих. Видно, саме тіло, не кероване розумом, знайшло як вчинити. Коліном Єврась ударив служника в пах, і коли хватка на мить ослабла, вислизнув і вихопив кинджал…

Криве лезо увійшло в ямку під борлак, захрипів служебник, забулькав… Не вперше доводилось козакові в чесному поєдинку вбивати ворога, та кожного разу після того свинцевий присмак довго залишався на язиці. Здавалось щораз, не кров то, а дорогоцінна рідина стікає в землю. Прикро було йому забирати чуже життя.

На заставі стривожилися, хтось кинувся до коней. Повзти не було сенсу. Пригинаючись, Єврась одним духом перемайнув вирубку і зник. Навздогін йому свиснула куля.

Кільцем розташував пан Щенсний застави довкола озера, а побіля берега варти не виставив. Та й навіщо? Озеро само себе оберігало краще, аніж фортечні мури. Чіпке дрібнолісся, завали гнилизни, кущі суціль звиті ожиною й хмелем; а далі, немов військо з піками, густий рогіз, очерет до неба, рідкі віконця, вкриті ряскою, приховували трясовину… Тільки аж посередині улоговини, куди не сягала навіть тінь від шатра соснових лап, лежало рівне правильне коло, в якому відбивався тонкий серпик місяця.

За вирубкою Єврась знову натрапив на ручай, і той, допровадивши хлопця до місця, щез в очеретах… Чував козак, що є на світі краї, де ані зими, ані снігу не буває, і росте там страшенний ліс. Людина в таких хащах кроків сто зробить і може вже не повернутися: в плющах усіляких заплутається, шпичаки подеруть його, комарі закусають, болото засосе… Пригадав Єврась ті розповіді. Наосліп рубав і шматував перед собою кинджалом, побоюючись, аби не розступилось під ногами мульке дно.

Та ось, зробивши відчайдушний ривок, продерся крізь останній заслін і шубовснув у чисте літепло.

І… нічого не сталося з ним. Легко тримався на поверхні, тільки заважали мокрі шаровари.

Хотів уже Чернець наповнити мідну флягу — старий Степан розгадає, яка тут таємниця в цій воді. Та тільки зиркнув в глибину, помітив під собою тепле, оточене ореолом світло. Немов велика лампада горіла на дні або дотлівала зірка, скотившись з неба. Зачарований таємничим світлом, козак пірнув — і сніп проміння, схожого на сонячне, вдарив йому в лице, засліпивши!

… Ба ні. Справді сходило сонце над дзвінким сухим осіннім степом. Тліла чорна стерня, плівка інею лежала на чорних грудкам.

У сухому прохолодному повітрі гулко летить кожен звук. Колами ширяють під сухим небом терпеливі шуліки. Ждуть… Наростає гуркіт копит, рвуть слух несамовиті, умисне застрашливі крики та завивання. Скаче полчище вершників на коротконогих конячках. Татари? І схоже, і не схоже. Чимало вершників оголені до пояса, але всі в шапках з вовчого хутра чи залізних ковпаках, на лицях сатанинські маски, зроблені з заліза або висушеної шкіри.

Що попереду знавіснілої кінноти? Перетинав поле крутобокий насип, перед валом викопаний рів, а перед ровом смуга загострених паль. Добра оборона! Падають стрімголов коні, а один уже б’ється з несамовитим іржанням, нахромившись животом на палі.

Ось авангард докотився до рову: хто перемахнув, хто повалився… Крик і тупіт ставали нестерпними. Єврась бачив, наче стояв поряд, — як впав із сідла молодець, вдарився об землю, спробував був встати, але копита задніх пройшли по ньому, ламаючи з хрускотом ребра…

Спішені кочівники вже дерлися на вал, один схопився за горло і покотився у рів, другий неначе захотів лобом просвердлити дірку в косогорі.

Лежачи за нашвидкуруч зробленим бруствером, лучники впритул збивали нападників. Купка степняків все-таки видерлась нагору, назустріч їм кинулись бородаті воїни в кольчугах, дружно змахнули мечами…

Сильно стисло груди, відчув козак, що борсається у важких обіймах води. Забракло повітря, Єврась рвонув на поверхню. І привиділося йому в ту коротку мить, доки пробкою не вилетів під зорі, що картину степу і запеклої битви навкіс перекриває інша жива картина, прозора, мов слюда, але така ж чітка до дрібниць…

Сірим курним шляхом тягнувся велелюдний натовп. Люди різного віку перемішалися, наче різнобарвні вівці, босі селяни в полотняних штанах і сорочках; причепурені молодиці з немовлятами, понівечені з голими черепами козаки, якась панна в блакитному плащі, на волоссі золоте очолля; коваль, який не встиг зняти дубленого фартуха… Обабіч — вершники в шкурах з нашитими бляхами, світле волосся до плечей, на шоломах роги турячі — перегукуються сміючись, пригощають бранців ударами довгих канчуків… А он і зовсім кепсько: дебелий чолов’яга з солом’яною бородою довкола бурякових щік напхав повного воза хутра, дорогоцінного начиння, сам всівся зверху й регоче, поганяючи не волів, не коней — жінок в драних сорочках…

Хвилину відпочивав Єврась, розкинувши на воді руки й ноги. От тобі й озеро! Тепер є про що розповісти Степанові й Насті, про що розпитати мудрого старого. Боже правий! Задивився на підводні дива й мало не забув набрати води.

Хотів був Єврась зачерпнути з поверхні, та щось стримало його. Добре віддихнув, затим відкупорив флягу і, заткнувши пальцем шийку, пірнув у глибину, де вабливо сяяв сонячний згусток…

Проте, вже не сонячний — брунатно-малиновий, похмурий! Цього разу козак пірнув значно глибше, і видива були інші, навівали жах. По обидва боки широкої долини горіли пагорби, розбурханий вогонь гуляв по траві, валом підступав до дубового гаю, і дерева з тріскотом спалахували. Сонце, зіскулене й жалюгідне, гойдалося в димовій задусі.

Долиною на товстоногому коні під розкішною попоною неквапно їхав рудобородий кремезний чоловік. Брови його були насуплені, лице змащене жирною чорнотою. Весь він сяяв кривавим золотим обладунком. Довкола вершника, одвертаючись, аби ненароком не зустрітись з