Ілля Андрійович Хоменко - Смарагдова планета

пане Стась, такому рубаці, як твоя милість, зайва подряпина не завада, тільки дамам ще миліший будеш! Я ж обіцяю під час обіду вилікувати твої рани найліпшими ліками — барильцем рейнського!

Не прийнявши руки, улан люто зблиснув очима на заюшеному обличчі й просичав, хапаючись за шаблюк.

— Клянуся Божою Матір’ю Ченстоховською, пане, ти, видно, вже висушив те барило зранку, а то чом би було налітати на мене, мов лихий татарин!

— Та хіба ж я винуватий, твоя милість, що твій кінь раптом зґедзався?! — ще мирно, але вже беручись войовничим рум’янцем, запитав Щенсний. — Не можна було ніяк звернути…

— Знати нічого не хочу! — несамовито вереснув Куронь, вихопивши шаблю. — На землі твоєї милості, твій мужик, хам, напускає мару на уродзоного шляхтича і безкарно зникає! Захищайся, милостивий пане, а ні…

— Ого, це інша справа!..

Пан Казимеж вирвав з дорогоцінних піхов турецьку шаблю. Бризнули іскри… Гості, слуги, козаки звично розступилися, утворюючи коло. Азартно рубалися пани…

Увечері того ж дня при світлі смолоскипів тихо розчинилися важкі ворота панського двору. Сама пані простежила, щоб без перепон в’їхала у двір запряжена волами велика халабуда. Візник, мов сіра баба, сидів на козлах, закутаний рядниною. Один із стражників крадькома перехрестився…

ІІІ

— Куди тебе чорти несуть? — пошепки спитав Степан, побачивши на порозі Єврася.

— Даремно не спиш? батьку, — так само пошепки одвітив козак, обидва боялись розбудити Настю. — Я вже одужав і зумію за себе постояти.

— А я не заради тебе піднявся, — Господар усміхнувся звичною своєю хитринкою, наче знав щось таємне про свого співрозмовника, але не хотів казати, — Зілля є таке, що тільки вночі варити треба.

Єврась глянув — на Степановій половині бігали по стелі відблиски вогню з печі.

— Чи туди зібрався, чи подумав? Мабуть, Настя уже натуркала вуха?

— Сам ти, видать, з чортами знаєшся! — крутнув головою козак.

— Не важко здогадатися… Про застави знаєш?

— Слава на воротах не висить. Знаю давно і без твоєї дочки.

— Ну, йди! — махнув рукою господар. — Тебе все одно не втримати — не сьогодні, так завтра втечеш… Флягу хоч взяв?

— Аякже…

Вклонившись вдячно старому, пішов Єврась геть з хати — і розтанув у темряві.

Хто бачив його, хто чув? Босоніж промчавши по вулицях поснулого села, козак мимоволі завмер біля дніпровського схилу: чи не майнуть м’які широкі крила?.. Досі стояло перед Єврасем лице врятованої, світилося дивною білиною в сполохах зірниць, палали грізні, безпорадні темні очі… Так живо стояло це перед очима, що заступало навіть квітучу молодість Насті. Ну, славна дівка, хороший товариш — чого ж іще?.. А поцілунок той, що огненним ударом струсонув усе тіло, не виходив Єврасеві з голови.

Цього разу хлопець пішов до річки не протоптаною стежкою, а подався навмання кущами дроку по гребеню кручі. Чітко виднілися за рікою і похмуре, поцятковане вогнями громаддя панського будинку, й оддалік білі мазанки села, а ген там і стіни монастирські, і баня церкви святого Ілії… Знайшовши вузьку козину стежку й збігши по ній, побачив козак над світлим тремтінням води стару вербу, спалену блискавкою. Під її корінням заздалегідь був захований човен. Боячись, щоб не плюскотіло, Єврась загрібав сильно, але обережно. За річкою, на пологому березі двома рядами горіли багаття. Поміж ними, наче по широкій вулиці без хат, снували людські тіні і долинав звідти безперервний гамір. Щось гуркало, скрипіло і немов сотня тупих дзьобів довбала ґрунт.

Далеко обігнув Єврась те зловісне місце. Нижче за течією, сховавшись за мисом, човник розпанахав суцільний килим латаття. Тут повинен був впадати в річку ручай — єдина надійна дорога через ліс, під густими кронами, куди не проникало слабке місячне світло.

Безтурботне дзюрчання задзвеніло доброю звісткою. Вправно орудуючи веслом, Чернець спрямував човника в гирло ручая.

Далі рушив пішки, ступаючи в прохолодні лоскітливі струмені.

Немов тисячею розчепірених рук ліс заступав небо над козаком і зімкнувся за його спиною. Зір більше не допомагав. Довкола скрипіли конари, то шарахався в траві хтось прудкий, то скрикувала й билася спросоння якась пташка. Козак не дуже боявся звірини, добре володів кривим турецьким кинджалом, непокоїла лише можливість зустрічі з нечистою силою, яка, ходять чутки, тут частенько бешкетує. Висів, правда, на гайтані хрестик з пучкою чудотворних мощів києво-печерського схимника — святиню цю ще Єврасева мати з рідної хати взяла, коли потрапила в полон, і зуміла зберегти через усі літа неволі. Проте хтозна, які хитрощі придумає бісівське кодло? Казали старі люди, часом так обійде вража сила, що і сам хреста знімеш.

Не раз ввижалися Єврасеві, то зблиск крізь кущі зеленого круглого ока, то легкі кроки і чиєсь хіхікання. Раптом спіткнувся він босою ногою об мокрий корінь, спалах болю осліпив його й заступив усе. Приверзлось: прудко-холодні пальці вже впиваються в потилицю. Стримався, не скрикнув і не впав. Прихилився лише спиною до дуба й, розтираючи забиту ступню, зрозумів Єврась, що стало краще видно! Темрява відступила! За стовбурами дерев неподалік тремтіли червоні відсвіти.

Там розклали багаття. І воднораз той вогонь, такий затишний і рідний, став козакові страшнішим за всіх отих чортів та упирів. Єврась пригнувся і поповз руслом, спираючись на руки й коліна…

Підступний друг ручай привів до самої застави служебників. Козак добре чув форкання коней, людську розмову й п’яний регіт. Ось дзенькнула сулія об край чарки… Він уже бачив шапки тих, що сиділи довкола вогню, і біло-зелені жупани. Диво, яке лежало посеред землі пана Щенсного, охороняли пильно…

Спритний і гнучкий, мов лісовий кіт, оминув би Єврась заставу, та несподівано прямо перед ним вигулькнула гостровуха собача морда. Зачувши чужака, пес загрозливо лайнув. Але хитрощам бойовим Січ навчала непогано. Вибираючись в путь, натерся Єврась чорним земляним маслом. І тепер, не витримавши бридкого їй запаху, псина лише потопталася, погарчала, але навздогін не кинулася.

Зате, для своєї досади, побачив Чернець попереду вирубку, зарослу високим бур’яном. Відблиски багаття вільно лягали на пустище, а за сотню кроків, під тополею, горіло друге багаття і там також виднілись люди.

— … Не знаю, братику, що там заховано, в тому озері, або, може, вода наговорена! Не знаю… Та тільки є повір’я, що ще князі давньокиївські посилали по цю воду — та від того, мовляв, і всіх ворогів перемагали. Був час, за татарами стало те озеро, варту тримали біля нього, воду в бурдюках возили своїм ханам. Але тим начебто не допомагало, а навпаки… Потім литовці, чи що, тином обносили. А тепер ось наш Казимеж стереже пильніше, аніж свою казну…

Так