Ілля Андрійович Хоменко - Смарагдова планета

поглядом його тигрових очей, вигарцьовували лицарі, геть заковані в залізо, а через плече у кожного леопардова шкура. Вершників притьмом обганяли піші воїни зі щитами мало не вищими від свого зросту. Передні завзято збивали вогонь, аби володар зі свитою безпечно проїхав по попелищі…

Розрізняв Єврась й інших людей, котрі скрадалися за чужинцями. Буйногриві, одягнуті в легкі куртки й штани, що облягали, вони несли потужні луки.

Один із кінної свити, велетень із себе, забачив переслідувачів і, піднявши меч, повернув коня крізь вогонь на схил пагорба. Та тільки-но наблизився до кущів шипшини, яку оминув вогонь, як свиснув аркан і, падаючи спиною на кінський круп, латник задер фарбовану хною — як і в царя — бороду…

Опам’ятавшись, козак висмикнув палець із фляги, зачекав поки вона наповниться й сильно загріб, йдучи на поверхню. Щось спалахувало, огортало різними кольорами, спливали обличчя, одні спотворені, інші — незворушно-байдужі; панорами боїв, переселень, дивовижних міст і сіл. Єврась поспішав хлипнути повітря…

Причаївшись у чагарниках на мілині, стежив Чернець, як снують в лісі хвости факелів, чув лайку панських вояків. Щільно оточили озеро. Що ж, вся надія на удачу…

Раптом Єврась подивовано завважив, що бачить так, мов удень. Ні, не факели допомогли. Щось інше, незбагненний зір, немов світлою лінією, обводив кожен стовбур і листочок, і фігури служебників. Але того мало: Чернець відчував і тих, кого заступали дерева, і навіть маленьку сполохану дичину, мабуть, зайця, якого нічна веремія загнала в зарості папороті. Не встигши як слід усвідомити свою нову здатність освоєння світу, Єврась попрямував до берега… Господи! І звідки йому було знати, що саме тут, у непролазному плетиві корчів, трав, починається твердий ґрунт? І за дня не помітив би тієї межі. Впевнено скаламутивши застояну прибережну воду, козак рушив уперед… але за кілька кроків став, мов укопаний. Міг поклястися — під лататтям, прямо перед ним вікно трясовини, туди або гулькнеш мовчки, або, якщо здіймеш ґвалт, витягнуть біло-зелені — прямо на шибеницю.

Що за дар несподіваний, чарівницький, вів тієї ночі молодого козака, що допомагало йому легко оминати і гострий сук, і пожадливі шпичаки, і виямки? Ручай-поводар вже став непотрібним… А як біг Єврась: без жодного шереху, не по-людськи швидко, стелячись урівень з підліском — навсправжній вовкулака!

Тепер він глузував над незграбними сліпими панськими нишпорками, котрі снували довкола. Хрускіт з-під їхніх чобіт громом долітав до Єврася, за тридцять кроків бив у ніздрі запах тютюну з чиєїсь люльки, забивав дух перегар…

Ось вже й ліс скінчився, попереду річка, тепер для Єврася молочно-мерехтлива; але тут навперейми кинулась тінь істоти, такої ж спритної і чутливої, як він сам. Кудлатий з щелепами-капканами пес, натасканий ловити втікачів-холопів, мовчки кинувся на хлопця, лапищами штовхнув у спину… Колишній Єврась, перед походом на озеро, оце вже був би розпластаний на землі з міцно затиснутою собачими щелепами горлянкою — не до смерті, а поки не з’явиться господар. Нинішній — вислизнув гвинтом так, що собацюра спіткнувся й мордою проорав пісок. Не дав Єврась йому встати, — блискавичним прийомом, — Бог зна, де й вивченим, — рубонув звіра долонею поза вухом… Пес, який легко й вовка завалив би, гегнувся набік, з хрипом корчачись.

Не гаючи часу, й навіть не шукаючи човна, Єврась з розгону шубовснув у річку. Довго-довго не показувалась його голова, наче і під водою міг тепер дихати, щасливець…

IV

А у травні, після Миколая, було так… Засмажений гусак з майстерно піднятими на дротах опереними крилами й шиєю проплив на високо піднятій слугою карбованій тарілі. За ним на двох слугах потягся опецькуватий підсвинок, обкладений кров’янкою. Пронесли в порцеляновому супнику чорнину — суп з гусячої крові, заправлений оцтом, фаршировану щуку під хріном, гусячі шийки, начинені телятиною, салом і грибами. Тягли казан гарячого біґосу — улюблену панову страву — тушковану капусту з червоним вином та шматками свинини… Пані Зоф’я, ледь кривлячи губи, спостерігала, як ціла процесія слуг поважно проносить глеки й бутлі, збани меду, сметани, кисілю, пишні хліби й солодкі пироги. Все це зникло в покоях пана Казимежа, де й сама Зоф’я рідко бувала. Відтак двері зачинились, брязнули засуви.

Слуги щезли, мов примари… Втім, Зоф’я добре знала, що ці люди позаочі скажуть про свого пана, як сміятимуться, як лаятимуть. Бо не можна при здоровому глузді звикнути до трапез Щенсного. Адже не гостей пригощає, не гамірливу довколишню шляхту, яка полюбляє гульнути в сусіда-багатія: сам-один жирує пан Казимеж, замкнувши двері!

І впорується з таким столом, що півсотні голодних людей не подужали б… Не мине й години, як ті ж слуги будуть виносити із панської їдальні дочиста обгризені кістки, — навіть мозок висмоктаний, — порожні глеки, дзбани, наче їх піском драїли.

Тихі, скрадливі розмови точаться на кухні, в людських, псарнях, стайнях про те, що годує пан ненаситного чорта; ні, не чорта, а змія, що залазить до пана через комин; та ні, не те і не те — внадилися до пана мерці, котрих предки Щенсного звели безвинно в могилу; годує їх — таку кару наслав на нього Господь!..

Презирливо усміхнулася пані, згадавши холопські байки, й крутнувшись на червоних каблучках, пішла на свою половину. Там нашвидку поправила зачіску, сіла до столу й стала чекати. Обідня пора була обов’язковою і для пані Зоф’ї, тому двійко дівчат принесли закуски, цукрову здобу та графин з журавлиновою наливкою. Коли одна із служок поставила чарку, пані підняла білий палець;

— Ще одну!

Вдарив годинник у вітальні, й увійшов, спираючись на палицю, літній міщанин у сірому камзолі, коротких штанах, білих панчохах, туфлях з пряжками. Не одразу можна було упізнати в ньому Вчителя. В руці гість тримав капелюха з високим наголовком. З кишені стирчав паперовий сувій.

Недбало вклонившись, Учитель сів у крісло, спитав дозволу запалити люльку. Потім налив Зоф’ї й собі, поштиво просалютував чаркою, відпив.

— Розказуй, ваша милість, які новини, — мовила пані, котра вже давно нетерпеливо притупцьовувала ніжкою.

— Погані новини. До нього не можна підступитись. Четвертий день корчуємо гущавину, та все дарма: так звилося, неначе ковтун, а мокрі дерева й сокирою не візьмеш. А лізти далі небезпечно — трясовина…

— Так що ж робити? — Рум’янець різкіше проступив на зблідлих щоках Зоф’ї. — Може, все-таки…

— Ні, — м’яко, але твердо перебив старий. — Ми на це не матимемо благословення. Я казав тобі про майбутнє, — там нищівна буря. Через те — нашу справу необхідно довести до кінця… — Він поплескав по