Ілля Андрійович Хоменко - Смарагдова планета

Знадвору долинув крик майже як людський. Різали барана — напевно, панові не вистачило готових страв. Помітивши досадливу гримасу Зоф’ї, гість сказав з похмурим лукавством:

— У пана Казимежа знову веселе товариство…

— Змій великий! — так і кинулась пані, з жахом зиркнувши на Учителя. — Звідкіля, ваша милість?..

— Ай, ай, ай! — вдавано насупився той. — Відколи ти почала сумніватися щодо вміння твого наставника бачити?

Зоф’я опустила повіки. Старий неквапливо налив собі ще чарку, виклав папери на стіл.

— До діла, красуне моя… — Він розгорнув план. — Оскільки неможливо дістатися туди по суші, оберемо інший шлях! — Пещений ніготь прокреслив папір. — Вириємо канал, починаючи від річки. Він поступово вбере в себе і драговину, і зарості, й саме озеро! Проклята вода розчиниться в Дніпрі… — Учитель вихилив наливку. — Це не все: я поведу канал далі на милю, і з Дніпра до твого дому приставатимуть кораблі, як у великих європейських вельмож…

— Але що на те Казимеж скаже, чи дасть коней для такої великої роботи?

— Та невже ослабли твої чари? — Розвів руками старий. — Не повірю нізащо…

— Ти все такий, як і двадцять років тому! — Пані похитала головою чи то захоплено, чи докірливо. — Нітрохи не старієш… Пам’ятаєш, як завидів мене вперше, в монастирі біля Сандомира? Далебі, — в тебе, видно, таких учениць по світі, хоч греблю гати… Ігуменя матушка Стефанія, приятелька нашої родини, викликала мене до себе в келію, а там вже і ваша милість сиділи, тихий та ласкавий, наче святий самотник. Матушка попередила, що ти хоч і не духовна особа, але вельми мудрий і обізнаний в богоугодних науках — і хотів би посвятити і наставити одну з монастирських пансіонерок, і вона вибрала мене — найстараннішу та виховану краще за всіх. Це я старанна й вихована! — Зоф’я пирхнула. — Здається, ти одразу збагнув, з ким маєш справу. А втім, тобі саме така й була потрібна. Пригадуєш? Ми з тобою щодня гуляли в саду або за огорожею в лузі. Спокусник, ти розповідав про страждання перших християн, про любострасні містерії Ізіди й Кібели[3], про світ таємничих сил, недоступний для профанів.

А потім якось почав запитувати…

— І серед перших запитань, — жваво підхопив Учитель, — було: як ти розумієш історію праведного Іова, майстерно викладену в Біблії. Не сприйми мої слова за образу, але не тямила ти нічогісінько. Просто переповіла по-дитячому, як той, що назвав себе Творцем Всесвіту, і Князь Пітьми побились об заклад, мов два псарі про достоїнства собаки, чи витримає праведник жорстокі випробування: злидні, смерть своїх дітей, чи останеться вірним Отцю небесному?.. І, вислухавши, шепнув я юній пансіонерці: якщо сам Творець, Зосенько, засумнівався щодо свого творіння, чи не означає це, що Князь Пітьми набагато сильніший, аніж вчить церква? Що є не один, а два володарі Всесвіту?

— З того все й почалося, — озвалася Зоф’я. Очі її з іскрою безумства, здавалося, були спрямовані в себе, & морок спогадів. — Проти твоїх слів отруйних не кожен дорослий вистоїть Мабуть, я і сама матінка Стефанія…

— Ет, що там старе ворушити! Підвівшись, Учитель витрусив у камін попіл з люльки. Пружнисто обернувся до Зоф’ї.

— Я розпочинаю діло. Панові Казимежу доведеться дати мені всі робочі руки, які тільки-но в нього знайдуться, бо треба поспішати… Тож будь обережною. Я передбачаю сильну волю, яка може стати нам на перешкоді. Ширяючи в піднебессі, не забувай про підступність земних хробаків!

Зоф’я погордливо вигнула оксамитову брівку.

— Не гребуй дріб’язком, коли йдеться про долю народів! — Рукою в сірій рукавичці гість рішуче насунув капелюха. — Прощавай!..

Наступного дня по обіді, як завжди причепурений, в жупані, розшитому травами і лілеями, в перлинно-сірому з бобрами кунтуші, діамантами, нанизаними на всі пальці та золотим ринграфом[4] на грудях, з лицем, перетятим до вуха шаблею поручника Куроня, — пан Казимеж на чолі свити помчав лісовою дорогою до Дніпра.

Стримали коней на краю піщаної дюни. За верболозом, стоячи до колін у воді, юрба чоловіків орудувала заступами, вгризаючись у край берега. Інші, такі ж похмурі й мовчазні, відвозили мокрий пісок грабарками. Оддалік почала рости піщана гора. Русло майбутнього каналу вже було протичковане до лісу, на узліссі походжав, тримаючи в руках кресленики, сивий начальник робіт — чи то німець, чи то голландець, — цікавий дідуган. За вечерею він розважав пана розповідями про піраміди й силу магічних знаків — пентаклів…

Що відбувалося в помісті — господар допитуватись не квапився. Зосенька знає, що робить. Хоче стерти з лиця землі це кляте болото, про яке базікають простолюдини?

Хоче під’їжджати під самий ґанок на човні? На здоров’я… Щенсний під владою вольової дружини мав можливість спокійно насолоджуватися балами й полюванням. Пан байдужим оком ковзнув по кумедному, схожому на димар, капелюсі іноземця, по набурмосених копачах та вершниках-наглядачах, котрі не шкодували канчуків для неповоротких.

Насунувши глибше хутряну шапку з павиним пером, вельможний пан повернув до маєтку. Погравши трохи у кості з ксьондзом-духівником, вклався на часину подрімати перед вечерею.

V

Наприкінці липня, коли підповзла ненажерлива паща каналу до приозерних заростей, відчувши щось тривожне, заметушилися служебники. І вдень, і вночі почали нишпорити по панських селах. Хто доказав їм, що в околиці з’явився бунтівник-запорожець? Навіть я, хто пише ці рядки, не знаю… Та винюхали таки панські шпики слід Єврася!

… Глухо загарчав, загримів цепом Бровко — і раптом зайшовся лютим гавкотом. Степан відклав ложку, витер вуста. Здригнулась Настя. Тупіт та лайка долинула з двору, пес жалібно заскавулів і замовк.

Наполоханим птахом метнувся Єврась, схопив пістоль і шаблю. Козак, у якого ще збереглися залишки тієї надлюдської спритності, тінню майнув через вікно на вулицю…

Відчинені ударом ноги, грюкнули об одвірок хатні двері. Розгнівана й гарна, як ніколи вискочила з-за столу Настя. Вдерлися біло-зелені челядники. Привів їх майстер на всі руки, панський ловчий — ротатий, мов жаба, горбань. Меткі оченята його одразу вхопили і Настину високу грудь під вишитою сорочкою, і незворушного Степана, який сидів за столом, і посуд на столі.

— Еге! — вереснув горбань, вказуючи пальцем на стіл. — А миски аж три, холера ясна! Хто тут з вами третім був, пшекленте бидло?

Не кажучи поганого слова, вхопила Настя горщик з рештками гарячого борщу й зацідила в голову ротатому. Рука у дівчини була кріпка: черепки так і бризнули по кімнаті. Горбань, облитий борщем і власною кров’ю, полетів шкереберть під штандари.

— Ех, Настусю! Там стільки м’яса було!.. — скрушно зітхнув Степан.