Ілля Андрійович Хоменко - Смарагдова планета

class="p1">Накинулись панські посіпаки, скрутили старого знахаря і доньку його, заломили руки за спину, виволокли з хати. За ними винесли непритомного горбаня.

… Ловчий з перемотаною головою і геть знавіснів — не кричав навіть, а сичав, бризкаючи слиною на підвішеного за руки Степана:

— Що, язика проковтнув, га?! От, впертий хлоп… Та я впертіший. Я день і ніч так буду робити, поки не розкажеш, як перед своїм собачим попом! Ось так! Ось так!

І розпалений кат, як і його жертва, оголений до пояса, на кожен свій викрик хльоскав старого дротяним джутом по ребрах, по животі.

Мовчав Степан, важко дихаючи, тільки стогін виривався на кожен удар. З кутка підвалу, з брудних нарів рвалася до батька Настя. Двоє помічників тримали її, немилосердно викручуючи руки.

Використавши весь запас лайки, стомившись і впрівши, наче молотобоєць, але так і не добившись, куди зник гість із Степанової хати, — горбань, досвідчений дізнавальник, вдався до іншого. Залишив заюшеного Степана висіти на ланцюгах і взявся за Настю. Підручні, хтиво смикаючи вусами, розірвали на дівчині сорочку, — білиною зблиснуло при курному каганці молоде тіло… Степан смикнувся, розбитими губами щось пробелькотів. Горбань жестом велів холопам зачекати:

— Що, старче, може, тепер балакучішим будеш?..

Опустили старого. З посинілих набряклих рук зняли ланцюги, на пошматовану спину накинули сіряк. Кат сам дав йому напитися:

— Ну, давай, брате, давай! Що за птаха у тебе на столі зернята клювала?..

Степан вагався. Тоді горбань звелів міцно тримати Настю, покривуляв до нар.

— Стій, басурмане! — відчайдушним зусиллям спромігся чітко вимовити старий. — Все скажу!..

І назвав сердега свого гостя — запорозького козака Георгія-Єврася, на прізвисько Чернець.

Розпачливо крикнула з кутка Настя:

— Батьку! Не смій! Краще язик собі відкуси, аніж… — Ляпас перервав її, здоровецький п’яний холоп затис лапою Насті рот.

Ловчий і собі сьорбнув сивухи з пляшки, що стояла тут же, закусив капустою.

— Ось тепер я тебе, брате, люблю душевно! Два слова ще, Степанчику, два слова твоєму ліпшому товаришеві… Де, де він зараз твій Єврась Чернець, душогуб, ворог Речі Посполитої?!

— Ех… — зітхнув Степан, похиливши сиву голову. — Коби знав я, то сказав би одразу — допік ти мене, звірюко… Та, видиш, не знаю! Козак, як вітер: сьогодні тут, а завтра за тридев’ять земель! Хоч на шматки розірви чи мене, чи Настю — якщо й скажемо щось, то збрешемо від болю!..

Насупившись, довго дивився кат на ледь живого знахаря. Відтак мовив несподівано миролюбиво:

— А що, вірю! Звідкіля вам знати? Та не біда… Заки поворкуйте тут; голубенятка. А ми іншим займемось. Хлопці!..

Мов павук викотився з підвалу горбань. За ним поплентались здоровили-підручні. Грюкнули двері, заскрипів засув, і Настя, ридаючи, кинулась до батька.

Ловчий не просто так змінив гнів на милість. В його розбиту голову прийшла думка, така ж підступна, як і небезпечна для чистої душі Єврася. Із підземелля подався горбань прямо до панського писаря. Той склав бумагу, а ввечері глашатай оголосив перед церквою всьому селянському люду:

— … Якщо ж означений Георгій, на прізвисько Чернець, завтра до полудня не з’явиться з власної волі до ясновельможного пана, то спільники цього бунтаря, селянин Степан Мандрика й дочка його Настасія, будуть скарані лютою смертю!..

Два коли товстих і гостро заточених, всім напоказ поклали перед ворітьми панського двору. Поряд на огорожі, для грамотних, яких в наших землях завжди було чимало, прикололи панський указ.

Останню ніч залишилося жити на світі старому знахареві та його пригожій доньці. Вони ще не знали, яка напасть чекає їх завтра. Сон не йшов: боліли рани у старого, ласкою намагалась заспокоїти його Настя. Сирістю плакали кутки, і до ніг приречених, торкались нахабні щурячі писки…

Споночіло. Хмари заволокли небо. Лише через невеликий розрив визирала полохлива зірка, наче показувала на когось, вельми спритного, що дерся по деревах садиби, по стріхах панських будівель, підкрадаючись до будинку. Не скрипнула дошка, не загарчав собака, ніхто з варти й голови не повернув…

Невідомий поглянув угору, туди де тьмяно світило вікно. Примірившись, встромив у стіну над собою кинджал, підтягнувся, вчепився за нього. Чіпкі руки кидали тіло все вище й вище…

Покоївки роздягали до сну пані Зоф’ю. Вже зникли в скринях і скриньках сукня й гаптована перлами сорочка і всі діаманти, якими Щенсна полюбляла себе прикрашати. Вдягнувшись у нічну сорочку і звелівши служницям йти, пані сама сіла до дзеркала розчісувати довге волосся.

Розчинились віконниці, і в кімнату стрибнув Єврась. Виряченими незмигними очима, наїжаченими вусами, він нагадував зараз роздратованого лісового кота.

— Не рухайся, милостива пані, і жодного слова: якщо хочеш жити!

Він бачив поки на білому каштановий водоспад, по якому човником снував золотий гребінь. Та ось Зоф’я повільно обернулась, і козака відкинуло наче ударом кулака, спиною налетів на підвіконня… Осяяна вогнями свічок — уже не привидом в коротких сполохах зірниць, а у всій своїй розкішній плоті, — стояла перед ним жінка, яку видивився у снах. Бездоганний овал ніжного лиця, дуги оксамитових брів… Та, яку він вирятував з Дніпра.

— О, та це ти? — ніскілечки не злякалася Зоф’я. — Рятівник мій прийшов взяти мене заложницею, щоб визволити свою кохану та її батька? Що ж, давай! Приклади мені ножа до горла: можливо, з переляку звелю своїм людям звільнити їх?..

— Не знав я, Бог свідок, кого зустріну тут! — тихо озвався Єврась й опустив кинджал. — Брехати не буду, задля того й прийшов, що ти сказала… Та й в іншому не збрешу: рука на тебе не підніметься! І вдень, і вночі думаю тільки про тебе…

Сталось нечуване — козак, який досі ні перед ким не принижував себе, став на коліно.

— Христа ради, звільни безвинні душі!

— Гаразд. А сам — підеш на муки замість них? За Настю твою? — хижо мружачись, запитала Зоф’я. Жовна заграли на лиці Єврася, трохи засмаглявому для слов’янина. Похмуро мовив, кидаючи в піхви кинджал:

— Піду, якщо потрібно буде. Та тільки не хочу вірити, що нема серця в тебе, панно. Звели відпустити страдників, котрі в житті нікого не скривдили!

Гнучким порухом пані Зоф’я накинула на себе узорчату шаль, присіла на краєчок ліжка, вказавши гостеві на низенького ослончика навпроти.

— Сядь, друже мій нежданий, поговоримо…

Не зводячи очей з вродливого лиця господині, Чернець сів на лаву. Пані взяла його за руку, і козак здригнувся від вогненної хвилі, що прокотилась крізь кістки й жили.

— Хочеш казати й слухати правду, нічого не приховуючи? Гаразд, я згодна… Що ти мені лихого заподіяв, щоб я