Томас Манн - Будденброки

нього… хоч би там що сталося, га? Навіть, як з божої волі його становище змінилося б і він не міг би тебе оточувати всіма цими речами? — Він повів рукою по кімнаті, обхопивши тим порухом усе: і меблі, й завіси, і позолоченого годинника, що стояв на позолоченому піддзеркальнику, і, врешті, сукню Тоні.

— Звісно, тату, — знову сказала Тоні заспокійливим тоном, до якого вона майже завжди вдавалася, коли з нею хтось розмовляв поважно.

Вона дивилася повз батька у вікно, де нечутно спадала додолу густа завіса з дрібного дощу. В очах її світилося те, що прозирає в очах дітей, коли читаєш їм казку і починаєш нетактовно пересипати її своїми власними сентенціями про мораль і обов’язок: суміш збентеження і нетерпіння, чемності й досади.

Консул, примружившись, якусь хвилину мовчки, задумливо стежив за нею. Чи він був задоволений з її відповіді? Вдома і дорогою сюди він усе вже твердо зважив…

Кожному зрозуміло, що першою і щирою думкою Йоганна Будденброка було по можливості взагалі не давати зятеві ніякої суми. Та пригадавши, з якою він, м’яко кажучи, наполегливістю сприяв цьому шлюбові, пригадавши, яким поглядом дивилась на нього Тоні, його дитина, коли прощалася після весілля, як вона запитала: «Ви задоволені мною, тату?», консул не міг опертися досить тяжкому почуттю провини перед дочкою і сказав собі, що тут вирішувати має тільки вона і більше ніхто. Він добре знав, що Тоні вийшла за Грюнліха не з кохання, але вважав за можливе, що чотири роки спільного життя і народження дитини багато що змінили, що Тоні всім серцем прихилилася до чоловіка і з поглядів християнських, а так само и життєвих відкине навіть саму думку про розлучення. «В такому разі, — міркував консул, — я повинен зглянутись на його прохання і дати яку завгодно суму». Щоправда, християнський обов’язок і жіноча гідність веліли Тоні покірно йти й у нещасті за своїм чоловіком; часом би вона справді так вирішила, то консул не почував би за собою права ні за що позбавляти її всіх тих приємностей і життєвих вигод, до яких вона звикла змалку вдома… Тоді треба було б не допустити до катастрофи і будь-що підтримати Б. Грюнліха. Одне слово, все зваживши і обміркувавши, консул дійшов висновку, що найкраще було б забрати дочку з дитиною додому, а Грюнліха кинути напризволяще. Дай боже, звичайно, щоб до такого не дійшло! Про всяк випадок консул мав напоготові статтю закону, що дозволяє розлучення, коли чоловік не може прогодувати свою дружину й дітей. Але найперше він мусив довідатись, як до цього ставиться його дочка…

— Бачу, люба моя доню, що тебе надихають добрі й похвальні почуття, — сказав він, і далі ніжно гладячи її по голові, — А все ж мені здається, що ти дивишся на речі не так, як, на превеликий жаль, треба дивитися: а саме, як на реальні факти. Я питав тебе не про те, що б ти зробила в тому чи в іншому випадку, а про те, що ти зробиш тепер, цю хвилину. Я не знаю, наскільки тобі відоме становище, не знаю, чи ти хоч здогадуєшся про нього… Тому мені доводиться взяти на себе сумний обов’язок сказати тобі, що твій чоловік змушений припинити виплату, що він більше не провадить ніяких справ… Гадаю, ти мене зрозуміла?..

— Грюнліх банкрут? — тихо запитала Тоні, ледь підвівшись і схопивши консула за руку.

— Так, доню моя, — поважно сказав він. — Ти такого не підозрівала?

— Я не підозрівала нічого певного, — пробелькотіла Тоні. — Отже, Кессельмайєр не жартував?.. — повела вона далі, втупившись невидющим поглядом у брунатний килим навскіс від себе. — О боже! — раптом простогнала вона і знов опустилася на подушки.

Аж тепер перед нею постало все, що ховалося в слові «банкрут», усе те непевне, моторошне, перед чим вона відчувала ляк ще дитиною… Банкрут… Це щось жахливіше за смерть, це тривога, нещастя, руїна, ганьба, сором, розпач і вбогість…

— Грюнліх банкрут! — знову мовила Тоні. Вона була така приголомшена й пригнічена цим злощасним словом, що й не подумала про можливість чиєїсь допомоги, хоча б батькової.

Консул, звівши брови, стежив за нею маленькими, глибоко посадженими очима; у них крізь утому й смуток прозирало напружене очікування.

— Отже, я питаю тебе, люба моя доню, — лагідно сказав консул, — чи ти готова ділити з своїм чоловіком навіть злидні? — Він зразу ж похопився, що мимоволі вибрав слово «злидні», щоб налякати дочку, і квапливо додав: — Він згодом може знову стати на ноги…

— Звичайно, тату, — відповіла Тоні, але не змогла втримати сліз.

Вона плакала, уткнувшись у батистову, оторочену мереживом хусточку з монограмою «А. Г.». Плакала так, як колись дитиною: не соромилася сліз і не маніжилась. Верхня її губа жалісно тремтіла і справляла невимовно зворушливе враження.

Батько й далі не зводив з неї допитливого погляду.

— Ти справді так гадаєш, доню? Він був такий самий безпорадний, як і Тоні.

— А хіба ж я можу інакше?.. — схлипувала вона. — Я ж повинна…

— Зовсім ні! — жваво сказав консул, але, свідомий своєї провини, зразу ж поправився:-Я б тебе не силував до такого, люба моя Тоні. Хіба лише як тебе в’яжуть з чоловіком такі почуття, що ти не можеш із ним розлучитися…

Тоні звела на нього заплакані очі, нічого не розуміючи.

— Як це, тату?..

Консул на мить збентежився, та врешті знайшов що відповісти:

— Люба моя доню, повір, що мені було б дуже боляче наражати тебе на всі ті образи й приниження, що їх неминуче потягне за собою нещастя, яке спіткало твого чоловіка: ліквідація його справи і продаж з торгу будинку… Я хочу на перший час уберегти тебе від цих неприємностей і поки що забрати разом з нашою маленькою Ерікою до себе. Думаю, ти погодишся зі мною?

Хвилину Тоні мовчала, втираючи сльози. Перше ніж прикласти хустинку до очей, вона довго дмухала на неї, щоб не почервоніли повіки. Тоді раптом рішуче, хоч і не підвищуючи голосу, запитала:

— Тату, Грюнліх винен? Лихо сталося через його легковажність і нечесність?

— Душе можливо! — відповів консул. — Себто… Ні, я не знаю, доню. Я ж казав тобі, що маю ще перебалакати з ним і з його банкіром.

Тоні, здавалося, не чула його відповіді. Вона сиділа на своїх трьох шовкових подушечках, спершись ліктем на коліно, а підборіддям на руку, і, низько похиливши голову, задумливо дивилася поперед себе.

— Ох, тату, — мовила вона тихо, майже не ворухнувши губами, — хіба не краще було б тоді…

Консул не бачив її обличчя, але