Томас Манн - Будденброки

Мене це зовсім не турбує, анітрошечки! Ті відсотки, що їх ви час від часу якось нашкрябували, вже майже покрили мої витрати… Та і на ваше майно я матиму найбільше право, шановний… І затямте собі, що я на цьому не програю. Я тут знаю кожну річ, шановний! Інвентарний список складений заздалегідь і лежить уже в кишені… Ага! І подбаю, щоб жодна срібна хлібниця і жоден халат не пішов десь-інде…

— Кессельмайере, ви сиділи за моїм столом…

— Дайте мені спокій зі своїм столом! Через тиждень я прийду по відповідь. А тепер я. Йду до міста, мені буде надзвичайно корисно пройтися. До побачення, голубе! До милого побачення…

І пан Кессельмайер, мабуть, підвівся. Так, він пішов. Ось уже він смішно дріботить, причовгуючи, коридором і, мабуть, загрібає руками…

Коли пан Грюнліх зайшов до кабінету, Тоні, все ще стоячи там із мідною поливальничкою в руках, глянула йому у вічі.

— Чого ти стоїш?.. Чого витріщилася?.. — запитав він, вищиривши зуби.

Він безладно вимахував руками і розгойдувався всім тулубом. Його рожеве обличчя не здатне було бліднути. Воно взялося червоними плямами, як у хворого на скарлатину.

Розділ сьомий

Консул Йоганн Будденброк добрався до вілли о другій годині пополудні; в сірому дорожньому пальті він зайшов до Грюнліхового салону і з якоюсь болісною ніжністю обняв дочку. Він був блідий і помітно постарівся. Маленькі очі сиділи ще глибше, великий ніс різко випинався поміж запалими щоками, губи немов ще потоншали, а борода, що раніше двома кучерявими клинцями спускалася зі скронь до половини щік, тепер, напівзатулена стоячими комірцями і високо зав’язаною краваткою, росла по всьому підборіддю і була така сама сива, як і чуб на голові.

Консулові довелося пережити тяжкі, виснажливі дні. Томас почав кашляти кров’ю; пан ван дер Келлен повідомив листом про це лихо батька. Консул здав справи на свого надійного повірника і найкоротшою дорогою поспішив до Амстердама. Виявилося, що хвороба не загрожує синовому життю, проте лікарі дуже радили йому подихати теплим повітрям на півдні Франції, а оскільки так добре складалося, що принципалів син також вибирався туди на відпочинок, то обидва юнаки, тільки-но Томас трохи оклигав, вирушили разом до По.

Не встиг консул повернутися додому, як на нього звалився удар, що на короткий час захитав підвалини фірми) бременське банкрутство, через яке він зразу втратив вісімдесят тисяч марок… Як це сталося? А так, що його дисконтовані векселі, виставлені на «Бр. Вестфаль», через припинення ними виплат повернулися до фірми. Не те, щоб їх не було чим покрити: фірма негайно, не розгубившись і ні на хвилю не завагавшись, показала свою спроможність. Та все ж консулові довелося спізнати той раптовий холод, стриманість і недовіру, які звичайно викликає в банків, «приятелів» і закордонних фірм такий нещасний випадок, таке зменшення оборотного капіталу…

Ну, та він вистояв — усе зважив, залагодив, заспокоїв кредиторів, дав відсіч несподіваному лихові. І раптом у розпал боротьби, серед зливи депеш, листів, рахунків, на нього звалилася ще й ця біда: Грюнліх, Б. Грюнліх, чоловік його дочки, виявився неплатоспроможним і в довгому, плутаному, страшенно жалісному листі просив, благав, канючив позичити йому від ста до ста двадцяти тисяч марок! Консул коротко, обережно, загальними словами повідомив про це дружину, а панові Грюнліху холодно, нічого не обіцяючи, відповів, що хоче перебалакати з ним та згаданим у листі банкіром Кессельмайєром у нього вдома, і виїхав до Гамбурга.

Тоні прийняла його в салоні. Вона понад усе любила приймати гостей в оббитому брунатним шовком салоні, а тепер, хоч добре й не розуміла становища, все ж була сповнена врочистого відчуття, що йтиметься про щось дуже важливе, тому не робила винятку й для батька.

Тоні мала квітучий вигляд. Гарна, сповнена поваги, вона була одягнена в ясно-сіру, оздоблену на грудях і на манжетах мереживом сукню із збираними рукавами та круто вигнутим криноліном за останньою модою, з діамантовою брошкою біля шиї.

Добрий день, тату, нарешті я вас бачу] Як мама? Що там чути від Тома, в нього все гаразд? Прошу, роздягайтеся й сідайте, любий татку! Може, вмиєтесь і переодягнетесь з дороги? Я веліла приготувати для вас нагорі кімнату… Грюнліх також саме вдягається…

— Дай йому спокій, дитино моя, я почекаю його тут. Ти знаєш, що я приїхав на розмову з твоїм чоловіком… На дуже і дуже поважну розмову, люба моя Тоні. А пан Кессельмайєр уже тут?

— Авжеж, тату. Він сидить у кабінеті й гортає альбом…

— А де Еріка?

— Нагорі з Тінкою, в дитячій кімнаті. Вона здорова й почуває себе дуже добре. Тепер саме купає свою ляльку… звісно, без води… воскову ляльку… словом, лиш удає, що купає…

— Зрозуміло. — Консул передихнув і повів далі: — Мені здається, доню, що тобі мало що відомо про становище… про становище твого чоловіка?

Він сів в одне з крісел, що стояли круг великого столу, а Тоні примостилася біля його ніг на низенькому дзиглику з трьох складених навскіс одна на одну шовкових подушечок. Пальцями правої руки вона обережно перебирала діаманти на брошці.

— Авжеж, тату, — відповіла Тоні, — мушу вам признатися, що мені таки нічого не відомо. О боже, ви ж знаєте, яка я невігласка в таких справах. Нічого не тямлю! Недавно я дещо вчула, як Кессельмайєр розмовляв з Грюнліхом… Та потім мені здалося, що пан Кессельмайєр знову жартує… Він-бо завжди так смішно говорить. Раз чи два я вчула ваше ім’я…

— Моє ім’я? В якому зв’язку?

— Цього вже я не збагнула, тату!.. Грюнліх усі ці дні ходив насуплений… просто нестерпний, мушу сказати! До вчорашнього дня… А вчора зробився такий лагідний і все допитувався мене, чи я його люблю і чи замовлю за нього слово, коли йому доведеться щось у вас просити…

— Ох…

— Так, і ще сказав, що написав вам і що ви приїдете… Добре, що ви вже тут! Бо мені трохи лячно… Грюнліх приготував ломберний стіл… Розіклав на ньому цілу паку паперів і олівців… За тим столом ви маєте провадити нараду з ним і з Кессельмайєром…

— Послухай, доню моя, — озвався консул, гладячи її по голові. — Я хочу тебе про щось запитати, про щось важливе! Скажи мені… ти дуже любиш свого чоловіка?

— Звісно, тату, — відповіла Тоні з такою по-дитячому облудною міною, як бувало в давні часи, коли її питали: «Ти ж не будеш більше дражнити лялькарку, Тоні?»

Консул хвилинку помовчав, тоді знову запитав:

— Отже, ти його так любиш, що не могла б жити без