Стіг Ларсон - Чоловіки, що ненавидять жінок

за Харієт, яка провела літо 1966 року в Хедебю і вважала, що дуже подружилася з дівчиною. Але Аніта Ванґер теж не змогла нічого прояснити. Вони спілкувалися все літо — купалися, гуляли, базікали про фільми, поп-групи і книжки. Харієт часто супроводжувала Аніту на уроки водіння. Якось вони поцупили з дому пляшку вина і добряче напилися, а то ще якось вони кілька тижнів прожили самі на краю острова, в хатині Готфріда — рубленому будиночку, який батько Харієт побудував у 50-х роках.

Питання про потаємні думки і почуття Харієт залишилися без відповіді. Мікаель, проте, відзначив одну невідповідність у цьому описі: потайливою її називали шкільні друзі та дехто з родичів, тоді як Аніта Ванґер зовсім не вважала подругу замкнутою. Він узяв це на замітку, щоб при нагоді обговорити з Хенріком.

Конкретнішу поживу для роздумів дала Мореллю сторіночка зі щоденника Харієт Ванґер, зошита в гарній палітурці, який дівчина дістала в подарунок на Різдво за рік до зникнення. У ньому вона записувала справи на щодень, зустрічі, різні плани, дати контрольних робіт в гімназії, домашні завдання тощо. У щоденнику було багато місця для повсякденних записів, але Харієт вела їх украй нерегулярно. У січні вона взялася була до діла як слід: занотувала, з ким зустрічалася в різдвяні канікули і які фільми подивилася. Потім вона не писала нічого особистого до закінчення навчального року, а нові записи давали деякі підстави думати, що в цей період Харієт серйозно захопилася якимсь хлопцем, чиє ім’я не було назване.

Сторінки з номерами телефонів теж мали якусь загадку. Тут акуратно і в абетковому порядку були переписані члени родини, однокласники, деякі вчителі, кілька членів громади п’ятдесятників та інші, легко встановлювані особи з її оточення. На останній сторіночці, чистій, що вже, власне, не належала до телефонної книжки, було п’ять імен і стільки ж номерів телефонів. Три жіночі імені та два ініціали.

Магда — 32016

Сара — 32109

РЯ — 30112

РЛ — 32027

Марі — 32018

П’ятизначні номери, що починалися на «32», в 60-ті роки належали Хедестаду. Номер, що затесався між ними, на «30», указував на селище Норрбю, за межами Хедестада. Проблема полягала в тому, що, систематично опитавши все коло знайомих Харієт, інспектор Морелль так і не з’ясував, кому ці номери телефонів належать.

Перший, номер якоїсь Магди, здавався багатообіцяючим. Він привів до крамниці тканин і швейного приладдя на Паркгатан, 12, і належав Марґот Лундмарк. Магдою звали її матір, яка іноді підробляла в крамниці. Проте цій Магді було шістдесят дев’ять років, і вона уявлення не мала про те, хто така Харієт Ванґер. Шиттям дівчина не захоплювалася, і не знайшлося жодних доказів того, що вона коли-небудь навідувалася до цієї крамниці.

Другий номер, за яким мала бути Сара, привів у сім’ю на прізвище Турессон, яка мешкала в західній частині міста, по той бік від залізниці. Родина складалася з подружжя Андерса й Моніки, а також їхніх синів Юнаса й Петера, на той час ще дошкільнят. Ніякої Сари в сім’ї не було, і про Харієт Ванґер вони дізналися тільки тоді, коли про її зникнення повідомили в засобах масової інформації. Єдиний зв’язок між Харієт і сім’єю Турессон, який вдалося намацати, полягав у тому, що Андерс, за фахом покрівельник, роком раніше протягом кількох тижнів міняв черепицю на будинку школи, де Харієт тоді вчилася в дев’ятому класі. Значить, усе ж таки існувала теоретична можливість, що вони зустрічалися, правда, украй невелика.

Решта три номери також привели в глухий кут. Номер 32027, супроводжуваний ініціалами «РЛ», дійсно колись належав Розмарі Ларссон, але, на жаль, вона вже кілька років як померла.

Протягом зими 1966/1967 року інспектор Морелль значну частину своїх зусиль спрямував на спроби пояснити, чому Харієт записала ці імена і телефони.

Першим йому спало на думку цілком логічне міркування, що телефонні номери були записані з використанням якогось особистого коду. Морелль намагався йти за ходом міркувань шістнадцятилітньої дівчини. Позаяк число «32» явно вказувало на Хедестад, він поекспериментував з перестановкою решти цифр. Варіанти «32601» і «32160» ні до якої Магди його не привели. Щоправда, у процесі вивчення таємничих номерів Морелль виявив, що коли змінювати досить багато цифр, то якийсь зв’язок з Харієт рано чи пізно з’являється. Наприклад, коли він намагався збільшувати на одиницю кожну з останніх трьох цифр у номері «32016», виходив номер «32127», що належав адвокатській конторі Дірка Фруде в Хедестаді. Проблема полягала лише в тому, що виявлені такі зв’язки абсолютно нічого не пояснювали. Крім того, йому так і не вдалося знайти код, що підходив би до всіх п’яти номерів одночасно.

Морелль пішов у своїх міркуваннях далі. А чи не могли цифри означати щось інше? Ну, наприклад, автомобільні номери 60-х років включали літеру з назви лена і п’ять цифр — знову глухий кут.

Потім комісар облишив цифри і зосередив увагу на іменах. Він навіть склав список усіх мешканок Хедестада, що мали імена Марі, Магда і Сара, а також людей, що мали ініціали «РЛ» і «РЯ». В цілому вийшло триста сім чоловік. Серед них двадцять дев’ять чоловік були якось пов’язані з Харієт; наприклад, одного хлопця, який разом з нею вчився в дев’ятому класі, звали Роланд Якобсон, тобто ініціали «РЯ» йому підходили.

Проте вони були знайомі ледь-ледь і зовсім не спілкувалися після того, як Харієт перейшла до гімназії. І до того ж хлопець не мав ніякого відношення до вказаного номера телефону.

Загадка телефонної книжки так і залишилася нерозгаданою.

Четверта зустріч з адвокатом Б’юрманом не належала до планових: Лісбет Саландер була змушена з ним зв’язатися.

На другому тижні лютого її ноутбук загинув у результаті нещасного випадку, такого безглуздого, що їй з розпачу хотілося когось убити. Саландер приїхала на зустріч до «Мілтон сек’юриті» велосипедом і в гаражі закотила його за стовп. Коли вона поставила заплічник додолу, щоб дістатися до велосипедного замка, якийсь темно-червоний «сааб» здав назад. Вона стояла до нього спиною і не побачила небезпеки, доки не почула хрускіт. Водій автомобіля нічого не помітив і спокійно виїхав з гаража.

У заплічнику був її білий ноутбук «Еппл ай-бук-600» з жорстким диском обсягом 25 гігабайт і з RAM-диском у 420 мегабайт, виготовлений у січні 2002 року і забезпечений чотирнадцятидюймовим екраном. На момент купівлі він був останнім словом техніки фірми «Еппл». Свої комп’ютери Лісбет Саландер завжди оснащувала останніми, а іноді й найдорожчими деталями — комп’ютерне забезпечення було в неї за великим рахунком найбільшою статтею витрат.

Відкривши