Стіг Ларсон - Чоловіки, що ненавидять жінок

всяк випадок привезла в подорожній сумці. Вона наполягла на тому, щоб Мікаель був у костюмі і при краватці, і він вирядився в чорні брюки, сіру сорочку, темну краватку та сірий піджак. Коли вони точно в призначену годину з’явилися у Хенріка Ванґера, виявилося, що в гості запрошені ще Дірк Фруде і Мартін Ванґер. Усі були в костюмах і при краватках, окрім Хенріка, який красувався в коричневій кофті і з метеликом.

— Перевага дев’ятого десятка в тому, що ніхто не може прискіпуватися до твого одягу, — заявив він.

Упродовж усієї вечері Еріка була в доброму гуморі.

Тільки коли вони пізніше перейшли в салон з каміном й усілися з келишками коньяку, почалося серйозне обговорення. Вони говорили майже дві години, перш ніж на стіл ліг проект угоди.

Дірку Фруде доручалося створити компанію, що цілком належала б Хенрікові Ванґеру, з правлінням, до якого входили він сам, Фруде і Мартін Ванґер. Компанія повинна була протягом чотирьох років укладати суму, яка покривала б різницю між доходами і витратами «Міленіуму». Гроші перераховувалися з особистих коштів Хенріка Ванґера. Натомість Хенрік отримував помітну посаду в керівництві журналом. Договір було укладено на чотири роки, але «Міленіум» діставав право його розірвати через два роки. Проте дострокове розірвання договору вимагало значних коштів, позаяк викупити Хенрікову частку можна було, тільки виплативши йому всю вкладену ним суму.

У разі раптової смерті Хенріка Ванґера Мартін Ванґер заміняв його в правлінні до кінця строку дії угоди. По закінченні строку Мартінові надавалося право самому вирішувати, чи брати йому й далі участь в діяльності журналу. Мартіна, здавалося, радувала можливість поквитатися з Хансом Еріком Веннерстрьомом, і Мікаеля дуже цікавило, що ж таке між ними сталося.

Коли попередній варіант угоди був готовий, Мартін почав доливати всім коньяк. Хенрік, скориставшись з нагоди, схилився до Мікаеля і тихим голосом заявив, що цей договір жодним чином не впливає на домовленість між ними двома.

Було також вирішено повідомити про майбутні зміни того дня, коли Мікаель Блумквіст сяде у в’язницю в середині березня, — тоді це справить на ЗМІ найбільше враження. Поєднання цього сумного факту із змінами в правлінні було настільки неправильним з погляду піару, що неминуче мало б спантеличити Мікаелевих недоброзичливців і привернути найпильнішу увагу до Хенріка Ванґера, що виходив на сцену. А насправді все було логічно: ці кроки підкреслювали, що прапор епідемії чуми, який маяв над редакцією «Міленіуму», поповз униз і що в журналі з’являються нові патрони, готові до рішучих дій. Підприємства Ванґера, хай навіть переживаючи не кращі часи, як і раніше мали велику вагу в промисловості, і в разі потреби він міг перейти в наступ.

В обговореннях з одного боку брала участь Еріка, а з другого Хенрік і Мартін. Мікаелевої думки ніхто не питав.

Пізно вночі Мікаель лежав, схиливши голову Еріці на груди і дивлячись їй в очі.

— Скільки часу ви з Хенріком Ванґером обговорювали цю угоду? — спитав він.

— Приблизно тиждень, — відповіла вона з посмішкою.

— Крістер в курсі?

— Зрозуміло.

— Чому нічого не говорили мені?

— З якої речі мені було обговорювати це з тобою? Ти пішов з посади відповідального редактора, кинув редакцію і правління й поселився в лісі.

Мікаель трохи подумав.

— Ти вважаєш, що я заслужив, щоб зі мною поводилися як з ідіотом?

— О так, — багатозначно сказала вона.

— Ти справді на мене розсердилася.

— Мікаелю, я ніколи не почувала себе такою розлюченою, обдуреною і покинутою, як того дня, коли ти пішов з редакції. Ніколи раніше я на тебе так не злилася.

Вона міцно схопила його за волосся і скинула з себе його голову.

У неділю Еріка поїхала, а на Хенріка Ванґера Мікаель був такий злючий, що зустрічатися з ним або з ким-небудь іншим з членів клану було б ризиковано. Він поїхав до Хедестада і всю другу половину дня гуляв містом, зайшовши по дорозі до бібліотеки і кондитерської. Увечері він пішов у кіно і подивився «Володаря кілець», з яким так і не знайшов часу ознайомитися раніше, хоча прем’єра відбулася вже рік тому. Йому раптом подумалося, що орки — набагато простіші і зрозуміліші істоти, ніж люди.

Завершив він цей вечір відвідинами «Макдоналдса» в Хедестаді й повернувся на острів тільки з останнім автобусом, близько півночі. Вдома він заварив каву, всівся за кухонний стіл і дістав папку. І читав до четвертої ранку.

У справі Харієт Ванґер було декілька дивних речей, які, в міру того як Мікаель заглиблювався в документацію, все більше привертали його увагу. Сам він ніяких революційних відкриттів не зробив, і ці проблеми цікавили комісара Ґустава Морелля протягом довгого часу, особливо на дозвіллі.

В останній рік перед своїм зникненням Харієт Ванґер змінилася. Якоюсь мірою це могло пояснюватися труднощами перехідного періоду, через який так чи інак проходять усі. Харієт дорослішала, й опитані однокласники, вчителі та члени сім’ї стверджували, що вона поступово ставала все більш потайливою і замкнутою.

Дівчина, яка двома роками раніше була звичайним веселим підлітком, явно віддалилася від свого оточення. У школі вона як і раніше спілкувалася з друзями, але, за словами однієї з її подруг, якось «байдужки». Вибране подругою слово виявилося досить незвичним, щоб Морелль його записав і став розпитувати далі. Йому пояснили, що Харієт припинила говорити про себе, втратила цікавість до пліток і дрібних життєвих секретів.

У дитинстві релігійне життя Харієт Ванґер, як у всіх дітей, зводилося до відвідин недільної школи, вечірньої молитви і конфірмації. В останній же рік вона, схоже, стала віруючою, читала Біблію і регулярно ходила до церкви. Проте до місцевого пастора Отто Фалька — друга сім’ї Ванґерів — вона не зверталася, а їздила в Хедестад, у громаду п’ятдесятників. Щоправда, інтерес до п’ятдесятників тривав недовго. Вже через два місяці вона покинула громаду і почала читати книги про католицизм.

Чи було це релігійною одержимістю, властивою деяким підліткам? Можливо. Проте в сім’ї Ванґер ніхто особливою набожністю не відзначався, і залишилося незрозумілим, що саме таким чином на неї вплинуло. Звичайно, спрямувати думки Харієт до Бога могла нагла смерть її батька, котрий потонув за рік перед цим. В усякому разі, Ґустав Морелль зробив висновок, що якісь події в житті Харієт гнітили її і впливали на її поведінку, але встановити, які саме, йому було важко. Як і Хенрік Ванґер, Морелль присвятив багато часу розмовам з її подругами, намагаючись знайти кого-небудь, кому Харієт довіряла.

Певні надії покладалися на Аніту Ванґер, ту саму дочку Харальда Ванґера, що була на два роки старшою