Стіг Ларсон - Повітряний замок, що вибухнув

Міа Берґман. І не вона призначила собі опікуна, що виявився скотиною і ґвалтівником.

Проте саме її життя вивертають догори сподом і їй доводиться давати пояснення і просити вибачення за те, що вона себе захищала.

Їй хотілося, щоб їй дали спокій. Урешті-решт, головне — бути в ладу з собою. Вона не чекала, що хтось стане їй другом. Бісова Анніка Джанніні, напевне, стоїть на її боці, але тут дружба має професійний характер, оскільки та її адвокат. Десь іще є Бісів Калле Блумквіст — Анніка про брата особливо не розводилася, а Лісбет ніколи про нього не запитувала. Вона не розраховувала, що він почне дуже надриватися після того, як убивство Даґа Свенссона розкриють і в нього з’явиться бажаний матеріал.

Її цікавило, що думає про неї після всього, що сталося, Драґан Арманський.

Було цікаво, як розцінює ситуацію Хольгер Пальмґрен.

Анніка Джанніні говорила, що вони обоє зайняли місце в її кутку рингу, але ж це лише слова. Вони нічого не можуть зробити, щоб вирішити її особисті проблеми.

Вона задумалася про те, які почуття переживає до неї Міріам By.

Задумалася над власними почуттями до самої себе і дійшла висновку, що за великим рахунком власне життя їй байдуже.

Раптом її самоту порушили — охоронець устромив ключ у замок і впустив до неї доктора Андерса Юнассона.

— Доброго вечора, фрекен Саландер. Як ми сьогодні почуваємося?

— Нічого, — відповіла вона.

Він перевірив її журнал, щоб переконатися у відсутності високої температури. Лісбет звикла до візитів, які він робив їй разів два на тиждень, і з усіх людей, що займалися нею і тицяли в неї пальцями, лише до нього вона відчувала певну довіру. Вона жодного разу не помітила, щоб він на неї дивно косився. Він заходив до неї в палату, трохи з нею розмовляв і перевіряв, як себе почуває її тіло. Не ставив питань про Рональда Нідермана або Олександра Залаченка, не запитував, чи при своєму вона розумі або чому поліція тримає її під замком. Його, схоже, цікавило лише, як працюють її м’язи, як посувається загоєння рани мозку і як її самопочуття в цілому.

Крім того, йому доводилося копирсатися у неї в мозку в найпрямішому, фізичному сенсі. А вона вважала, що до людини, що копирсалася в твоєму мозку, треба ставитися з повагою. На свій подив, вона відкрила, що сприймає візити Андерса Юнассона як приємні, незважаючи на те що він її мацав і аналізував криві її температури.

— Нічого, якщо я в цьому пересвідчуся?

Він провів звичайний огляд — подивився її зіниці, послухав дихання, зміряв пульс і перевірив РОЕ.

— Як мої справи?

— Діло вочевидь іде до одужання, але треба більше займатися гімнастикою. І ти розчухуєш кірочку рани на голові — припини це робити.

Він зробив паузу.

— Можна поставити тобі особисте питання?

Вона скоса подивилася на нього. Він діждався, щоб вона кивнула.

— Цей дракон… я не бачив татуювання цілком, але розумію, що воно величезне і вкриває велику частину спини. Навіщо ти його собі зробила?

— Ти його не бачив?

Він раптом посміхнувся.

— Я хочу сказати, що бачив його лише мигцем. Але коли ти була в моєму товаристві без одягу, я був цілком поглинений зупинкою кровотеч, витяганням з тебе куль і таке інше.

— Чому ти запитав?

— Просто з цікавості.

Лісбет Саландер надовго задумалася. Нарешті вона поглянула на нього.

— Я зробила його з особистих міркувань, розповідати про які мені не хочеться.

Андерс Юнассон задумливо кивнув.

— Гаразд. Вибач, що я запитав.

— Хочеш на нього поглянути?

Він вочевидь здивувався.

— Ну, чом би й ні.

Лісбет повернулася до нього спиною і задерла сорочку на голову, ставши так, щоб світло від вікна падало їй на спину. Андерс Юнассон констатував, що дракон займає істотну частину правої сторони спини. Він починався високо на плечі і закінчувався, трохи заходячи хвостом на стегно. Татуювання було гарне і професійно зроблене, воно мало вигляд справжнього витвору мистецтва.

Через деякий час Лісбет повернула голову.

— Задоволений?

— Дуже гарно. Але, мабуть, тобі було страшенно боляче.

— Так, — призналася вона. — Було боляче.

Андерс Юнассон покинув палату Лісбет Саландер трохи розгублений. Її фізичним станом він залишився задоволений, але він ніяк не міг зрозуміти цю дивну дівчину. Не було потреби складати магістерський іспит із психології, щоб дійти висновку, що її душевний стан залишає бажати кращого. Розмовляла вона з ним люб’язно, але з відвертою підозрілістю. Йому було також відомо, що вона люб’язна і з рештою персоналу, але не промовляє ні звуку, коли її відвідують поліцейські.

Вона проявляла виняткову, непробивну замкнутість, весь час демонстративно тримаючись від оточуючих на відстані.

Поліція тримала її під замком, а прокурор мав намір звинуватити у спробі вбивства і заподіянні тяжкої шкоди здоров’ю. Андерса Юнассона спантеличувало, звідки в такої маленької тендітної дівчини взялася фізична сила, необхідна для подібних дій, пов’язаних з грубим насильством, та ще й супроти дорослого чоловіка.

Про дракона він запитав здебільшого для того, щоб намацати яку-небудь особисту тему розмови. Насправді його зовсім не цікавило, навіщо вона так себе прикрасила, але він припускав, що якщо вона наважилася нанести на тіло таке велике татуювання, то це мало для неї якесь особливе значення. Тобто тема здавалася цілком відповідною для зав’язування розмови.

У нього стало звичним відвідувати її разів два на тиждень. Узагалі-то ці відвідини в його робочому графіку не значилися — її лікарем була доктор Хелена Ендрін. У той же час Андерс Юнассон був головним лікарем відділення травматології і був надзвичайно задоволений своїми діями тієї ночі, коли Лісбет Саландер привезли до лікарні. Він прийняв правильне рішення, коли вирішив витягнути кулю, і, судячи з усього, після кульового поранення в Саландер не виникло жодних ускладнень на кшталт провалів у пам’яті, зниження фізичних функцій та інших ознак інвалідності. Якщо її одужання піде так і далі, то вона покине лікарню з рубцем на голові, але без яких-небудь інших наслідків. Про те ж, які рубці утворились у неї в душі, він судити не міг.

Підходячи до свого кабінету, він побачив, що біля дверей, прихилившись до стіни, стоїть чоловік у темному піджаку.

— Доктор Юнассон?

— Так.

— Доброго дня, мене звуть Петер Телебор’ян. Я головний лікар психіатричної клініки Святого Стефана в Упсалі.

— Звичайно, я вас знаю.

— Чудово. Якщо у вас знайдеться час, я хотів би з вами поговорити.

Андерс Юнассон відімкнув двері кабінету.

— Чим я можу бути вам корисний? — поцікавився він.

— Це стосується однієї з ваших пацієнток. Лісбет Саландер. Мені потрібно її побачити.