Андрій Анатолійович Кокотюха - Таємне джерело

сива борода, в чалмі, навіть не дивився на мене! І я не зміг! Тоді ввечері, коли ми повернулися в казарму, «діди» мене судили. Печінка болить від самої згадки про суд, розумієш? Потім вони до ранку займалися зі мною стройовою підготовкою. По черзі. Спали по черзі, а я міряв кроками не плац – казарму. Впаду – хуярять носаками, хочеш жити – вставай та йди. Якщо наступного разу я знову покажу дошкульне місце і не виконаю наказу, не знищу поплічника духів, не відстою завоювання афганської квітневої революції – зі мною буде те саме. І я повірив, я застрелив хлопчика! Я випустив у нього весь ріжок, брате! Бо позаду, за спиною, за три кроки, стояв сержант Лопарьов і наставляв дуло на мене! Скільки наші в Афгані, півтора? Так я цього більше не хочу! Але туди регулярно постачають новобранців після учебок. Вони перелякані, і якщо треба, щоб вони стріляли, – я мушу стати таким, як сержант Лопарьов із міста Челябинська.

– І ти тому втік?

– Хіба цього мало? Під час якось чергової зачистки почали стріляти, в кишлаку виявилися духи. Думаю – шанс. Улаштував собі самостріл. Розчухали б скоро, але кілька днів у госпіталі в мене були. Звідти болта нарізав, допомогла одна хороша людина в білому халаті з цивілкою та грішми. Документів хрін, та головне – рухатися вперед, не зупинятися. Поки тебе в одному місці шукають, ти вже в іншому. Отак, брате.

– Чого ж додому поперся?

– Бо тут не шукали б! – Ярчук задоволено реготнув, знову примостився навпроти Ігоря, тепер уже присів на землю. – Так, для годиться. Але всерйоз ніхто не думав, що я попруся додому.

– Одначе тебе переховували тут. Не помилився я, оцінюючи Гайворон. Прикривали по всіх статтях. Чого ж Марія так прокололася?

– Не зрозумів…

– Вона сьогодні передала мені прохання про зустріч тут, в урочищі. Зустрів мене ти, дезертир Радянської армії, порушник присяги. Втік із зони бойових дій. Навряд чи вона діяла навмання, втемну. Значить, прекрасно знала про тебе, спілкувалася навіть.

– Але ж ти її нікому не здаси.

– Чого ти такий упевнений? Справді віриш у це? Слухай, не хочу тебе провокувати, та за таких розкладів тобі краще мене прибити. Напоїти мертвою водою, як інших. Це ж ти їх? Ти караєш? За друга, за кохану жінку… Лизгунова за що? Докупи?

Попри очікування Ярчук промовчав. У тиші знову заспівали пташки.

– Мовчиш? Добре, до цього ми ще повернемося. Тепер мене послухай. – Князевич умостився зручніше, мотузка не так впивалася в руки. – Кілька годин тому Марія Романів, добре знайома тобі, розказала про своє випадкове знайомство з таким собі солдатиком Колею більше як місяць тому. Так сталося, що на фото я цього Колю впізнав. Ні, я не знаю його особисто і ніколи не впізнаю. Він мертвий, скоро мати відбуде сорок днів. Знаєш, звідки він? Марії хвалився – з Києва. А сам із Таращі, Київська область. У Києві живе його рідний дядько, він раніше судимий, зараз працює двірником. Світ тісний, але навіть я часом дивуюся наскільки. Прізвище цього дядька, Колиного родича, – Горбик, але тобі воно все одно нічого не скаже. Бо Микола носив прізвище матері, по чоловікові воно – Уманець, і мама досі вважає, що її син загинув – де, як гадаєш? Не думай, сам скажу – в Демократичній республіці Афганістан, виконуючи інтернаціональний обов’язок. У неї був номер польової пошти, куди вона писала. Тільки я так собі міркую: в армійські тонкощі жінка не вникала, не намагалася розібратися, куди пише листи синові й куди там їх йому перенаправляють. Думаю, Марія, наша з тобою добра знайома, теж не сушила б собі цим голову. – Князевич перевів дух. – Тіло Миколи Уманця привезли вбитій горем матері у серпні. Можу точно назвати дату.

– Не треба, – вичавив із себе Ярчук.

– Ну то й не треба, – легко погодився Ігор. – Головне, стеж за думкою. Миколу Уманця призвали на строкову службу. Здоровий сильний хлопець за всіма критеріями підходить під «афганця», тому ніхто не дивується, коли стає відомо: хлопець виконує інтернаціональний обов’язок. Зв’язок із ним обмежений, це зрозуміло – на війні людина. Мама переживає, але змиряється. Тим часом Микола Уманець, і, гадаю, не він один, спокійно собі служить десь тут, в околицях Кременця. Аби дотриматися всіх правил, солдатів відпускають у місто згідно з уставом. Заслужив звільнення – на. Язиком тільки не ляпай, інакше лафа скінчиться, влаштуємо тобі справжній Афганістан. Ну, мені здається, десь так усе й відбувалось у військовій службі Миколи. Звідси відразу кілька запитань. Якби розв’язав руки, я б пальці загинав для наочності…

– Сам можу. – Дмитро загнув мізинця. – Що там у тебе тепер першим пунктом?

– Ми почнемо з другого. Він не такий цікавий, але важливіший для нас із тобою. Дивний збіг обставин, правда? Маю таку підозру, що Марія Романів та її подруга Зірка Левицька могли бути чи не останніми, хто бачив Миколу Уманця живим. Бо за часом усе складається: дівчата зустрілися з ним у місті, а за кілька днів його труп, як загиблого в Афганістані героя, привозять нібито звідти у закритій цинковій труні.

– Поки нічого не…

– Зараз усе буде! – різко перервав його Ігор. – Мене раптово зацікавила персона Миколи. Я не надто приховував це від Марії, та й не знав, що треба. Вельми несподіваним виявився збіг. Уже за кілька годин вона посилає мене на зустріч із тобою. Дезертир, котрий так старанно ховався, вирішив вийти з підпілля. Чому? Що підштовхнуло його, тобто тебе? Оскільки ви з Марією підтримуєте контакт і тебе дуже цікавить моя персона, хоча твоя персона мене дотепер, до цього дня, зовсім не обходила, дівчину не могла не насторожити така моя реакція. По-моєму, ти ховався десь недалеко і бачив, коли я вибіг від Марії та погнав у термінових справах. Так? – Ярчук кивнув. – Бач, я теж дещо вмію й можу знати. Отже, ти заходиш до хати, дізнаєшся, що, точніше, хто саме мене схвилював. Марія далі нічого не розуміє, але ж тобі дуже добре відомо, що сталося з Миколою Уманцем. Чи ні?

– А якщо ні?

– Тоді не бачу причин для нашої такої скорої та нежданої зустрічі. Не були б руки зв’язані – розвів би ними. – Князевич подарував Дмитрові легку посмішку. – Мене, звісно, цікавлять подробиці. Та в загальних рисах усе, напевне, виглядало таким чином. Солдат, котрий для всіх проходить службу в Афганістані, насправді служить десь тут. Коли місце служби аж так засекречене, це робиться на найвищих рівнях,