Володимир Лис - І прибуде суддя

— Ні, Георгію Васильовичу, — сказав слідчий, і собі підводячись.

Насправді ж йому хотілося поставити запитання. Одне-єдине. Про Ґлорію.

Але він розумів, що саме цього питання торкатися не варто. Він був не лише слідчим…

Георгій простяг руку до зошитів, які до нього мовчки підштовхнув слідчий. Відсахнувся, неначе обпікся. Відвівши погляд, усе ж узяв і поволі почовгав до дверей.

— Ненавиджу, — пробурмотів перед тим, як їх відчинити.

— Ви щось сказали? — перепитав слідчий.

Георгій різко повернувся. Тепер очі його справді палали, наче дві розпечені жарини.

— Ненавиджу зануд, які так детально проводять слідство, ось що я вам хотів сказати, — чітко вимовив він.

* * *

Вже надворі він спинився, озирнувся. Містечко перед ним було геть зеленим. І дерева обіч вулиць, і сади вкрило молоде зелене листя. А втім, не таке й молоде, адже надворі вже червень.

«Ти знаєш, що робити», — почув Георгій чийсь голос.

Він здригнувся. То був голос «жебрака».

— Ні, тільки не це, — сказав Георгій і рушив.

Але з кожним кроком старовишнівською вулицею він розумів, дедалі більше й певніше, що єдиний справжній вихід в цьому житті — так само, як досі «жебрак», приходити на вокзал і чекати потяга, яким повинен приїхати до Старої Вишні суддя. Справжній суддя. Твій суддя.

Чекати, навіть коли знаєш, що той ніколи не приїде.

* * *

Невимовлене запитання слідчому поставила його дружина, коли пізно ввечері у спальні він не стримався і розповів про дивну справу з обмовою, яку йому довелося вести останнім часом.

— Навіщо він усе це вигадав? — перепитав слідчий і відчув, як йому нестримно, вперше за два роки, відколи кинув пити, хочеться ковтнути горілки. — Я теж питав себе про це. Розумієш, його щоденник насправді не був щоденником. Написаний він в основному протягом останніх двох-трьох місяців перед тим, як Георгій зґвалтував цю… Ґлорію.

— Отже, ти вважаєш, що він її зґвалтував?

— Так. Це його єдиний реальний злочин, якого не визнає ні він, ні жертва.

— Як ти дізнався про щоденник? — спитала дружина. — Він сам признався?

— Ні. Але то були два загальні зошити, на обкладинці яких стояла назва фірми, яка їх випустила. Я подзвонив у ту фірму й дізнався, що вони почали випускати їх лише в січні. Тоді ж, через кілька тижнів, приватний торговець привіз партію зошитів до Старої Вишні. Він і пригадав, що серед його покупців був і Георгій Лащук. Отож, свого «щоденника» він міг почати писати не раніше січня.

Слідчий помовчав і почув, як пришвидшено дихає дружина. Подумав, що цікавості людина ніколи не позбудеться, надто жінка.

Йому раптом не знати чого стало соромно за своє благополуччя, за цю затишну спальню, за цей інтимний вогник настінного бра обіч подружнього ложа.

— Він, очевидно, таки кохав цю Ґлорію, — сказав слідчий після довгої паузи. — Кохав і страждав від того, що кохає справді калічку, певною мірою потвору фізично й душевно. А може, й не потвору. Відчував, що треба робити вибір, і не міг його зробити. І тоді, мстячи самому собі, зґвалтував її. Але продовжував у глибині душі кохати, розумів свій гріх, з кожним днем ладен був прийняти все більшу покару і, не в силі признатися у зґвалтуванні, сам вигадав собі тяжку обмову, готовий до будь-якої спокути.

— А зриви, напади люті в дитинстві?

— Вони були, була й травма, — сказав слідчий, — травма, завдана судом над його дядьком Іваном, якого він досі в глибині душі вважає невинним. Але насправді з часом він переріс ту страшну хворобу… Втім, може, його потяг до Ґлорії був підштовхнутий несвідомим прагненням зробити її щасливою, бо всі люди, чимось обділені, я так зрозумів, здаються йому такими, що потребують захисту. Але не зміг, не зумів, не… ет, що казати… життя…

Вони помовчали, дружина вткнулася чоловікові в плече, і йому на якусь мить здалося, що жінка, яку, він вважав, добре знає, також безмовно просить в нього захисту. Від кого чи від чого?

— Але навіщо він обмовляв себе?

— Це бажання виникло вже потім. Спочатку він, очевидно, вирішив просто розповісти, вилити на папір все, що відбувалося з ним після приїзду до Старої Вишні. Вже тоді він мовби виправдовував себе, плутаючи фантазії з реальністю. До того ж зустріч з «жебраком», який чекав міфічного суддю, що має приїхати і навести лад у місті, наклала свій відбиток, як і потрясіння від смертей Людмили Черняк і Ніли Трачук. І судді Бушняка. А потім додалося зґвалтування Ґлорії.

— Що ж буде далі? — прошептала дружина слідчого після довгої паузи.

— Він, мабуть, залишиться у Старій Вишні, — сказав чоловік. — Хоча суддею вже не буде. Юристи тепер потрібні. Знайде якусь роботу. Хіба що… Хіба що… Розумієш, я вчора зустрів цю… Ґлорію, і мені здалося, що вона вагітна.

— Ти вважаєш, що… між ними можливе примирення?

Болісна гримаса спотворила на мить обличчя дружини слідчого.

— Так, — сказав слідчий. — Я так і вважаю. Треба вірити, що між ними… що це можливо.

— Я б хотіла їм допомогти, — сказала дружина слідчого дуже тихо, після довгої затяжної паузи.

— Їм?

— Їм обом, — уточнила дружина слідчого. — Хоча, мені здається, ти надто просто все пояснюєш.

— Надто просто? — здивовано перепитав слідчий.

Дружина слідчого мовчала. Стару Вишню дедалі щільніше огортала ніч. Великий чорний звір гладив м'якими подушечками пальців зі схованими кігтями напівсонне містечко, в оселях якого все ж світилося декілька вікон.

Про автора

Журналіст, драматург, прозаїк — така творча еволюція Володимира Лиса. Журналістиці він віддав чимало років у різних виданнях, нині редактор відділу державного будівництва незалежної громадсько-політичної газети «Волинь» (м. Луцьк).

У літературі дебютував як драматург, п'ять його п'єс було поставлено в різних театрах України, на українському радіо, дві з них пройшли досить широко. Як прозаїк заявив про себе 1985 року, коли повість «Там, за порогом» здобула першу премію на республіканському конкурсі творів про молодь. Вже на рубежі XX і XXI століть тричі ставав лауреатом всеукраїнського конкурсу «Коронація слова». У видавництвах Києва, Львова і Тернополя вийшли романи «Айстри на зрубі», «Романа», «Маска» («Людина в п'ятьох масках»), «Продавець долі». Незвичайні характери в екстремальних умовах у поєднанні зі складними психологічними колізіями, вміле переплетення реального й ірреального роблять романи Володимира Лиса захоплююче читабельними, надають їм магічного притягання і водночас здатні задовольнити найвибагливіших літературних гурманів.

Про серію «Exceptis excipiendis»

Романи, повісті, оповідання сучасних письменників, що видаються виключно українською мовою та об'єднуються серією «Exceptis excipiendis» (усе, окрім того, що варте винятку) допоможуть вам