Володимир Лис - І прибуде суддя

диво, інтелектуал, що й притягувало мене до нього. А може, притягувало й інше — вміння триматися і з жінками, і взагалі в цьому дурному житті.

Того вечора ми пішли з ним удвох до гірської річки на риболовлю, доки наші дами готували вечерю. Тут він і виклав усе. Авжеж, я довідався, що ніколи він не одружиться на цій селючці, що він її часто зраджує зі львівськими дівчатами, що терпить її біля себе, бо вона вміє «класно давати» і дозволяє робити з собою, що завгодно. Він розказував, як Марічка стоїть перед ним на колінах і робить міньєт, як він змушує її вилизувати задній отвір. Не знаю, чому він все це розповідав, швидше всього, бачив у мені спільника, котрий так само використовує для власної мети Валерію, доньку багатих батьків, львів’янку, одруження з якою дозволяло «зачепитися в цьому місті», щоб потім лишитися тут назавше. Коли я це зрозумів, то наступної миті збагнув й інше: до нашого невеличкого табору він не повернеться, він оступиться на вузькій стежці, коли ми повертатимемося назад…

Потім я перейшов до старовишнівських справ. Розповів, як дорогою сюди, в потязі, мимоволі став свідком, як у провідницькому купе Людмила Черняк віддавалася іншому провідникові, здається, то був їхній бригадир, але, може, все і обійшлося б, якби я не підслухав, як вони ділили гроші від перевезення безквиткових пасажирів. Так, тієї ночі я не вийшов на станції Стара Вишня, я проїхав трохи далі і зіштовхнув провідницю з потяга, а тоді вже вернувся на станцію і зустрів «жебрака». Потім було знайомство з Нілою Трачук, яка зраджувала свого нареченого, був і суддя Бушняк, котрий дедалі більше дратував мене тим, що стояв на моєму шляху до суддівської посади. Нілу я задушив подушкою, коли після ночі, проведеної з нею, на світанку повернувся, а Бушняка повісив у його ж саду. Я пред’явив слідчому на підтвердження своїх слів щоденник, який почав вести по приїзді до Старої Вишні. Пояснив йому, що в цьому щоденнику спеціально фальсифікував те, що зі мною відбувалося, але за описом мого душевного стану можна зрозуміти, що я таки злочинець.

— Навіщо? — спитав слідчий. — Навіщо ви… записували?

— Бачите, після вбивства Людмили Черняк я подумав, що, можливо, мене колись викриють… заарештують і… цей щоденник мав би мене виправдати, бо ж я описував події так, що підтверджував свою невинність. Але якщо вже вирішив признатися…

— То признаватися в усьому?

— Так, — тихо відповів я.

— Зрозуміло, — сказав слідчий.

Може, мені здалося, але після моєї розмови в очах слідчого стояв страх, дикий тваринний страх, що лещатами стискав йому мозок. Якби я зараз кинувся на нього і зімкнув пальці довкола тонкої, майже хлопчачої шиї, він би й не пискнув, настільки був вражений, мало того, паралізований моєю розповіддю. Але наміру душити його я не мав. Він нічим не провинився ані переді мною, ані перед цілим світом. До того ж я почувався, як мертва випатрана риба. А може, й інакше, але чомусь саме це порівняння прийшло до моєї голови — холодної і водночас палаючої після страшної сповіді. «Треба буде записати в щоденник» — ще подумав. Хоча невідомо, чи віддадуть мені щоденника. Все одно якийсь папір мусять дати. Але чи захочу я писати? «От і все, Ґлоріє, — раптом подумав я. — Тепер справді все. Ми квити».

P. S. Щоденника мені віддали. Я ставлю крапку.

Епілог

— Ви вільні, — сказав слідчий, інший, старшого віку, той, що вже мав справу з Георгієм Лащуком. Вимовив ці слова рівно через три тижні після першого допиту.

— Вільний? — здивувався Георгій. — Ви що ж, відпускаєте мене?

— Так. Слідство закінчено.

— Слідство закінчено — і відпускаєте?

— Ах, Георгію Васильовичу, — втомлено сказав слідчий. — Ви не гірш за мене знаєте, що розповіли неправду.

— Неправду? — Георгій аж зойкнув.

— Саме так, неправду. Ви навіщось обмовили себе. Навіщо — я можу про те лише здогадуватися.

— Отже, по-вашому, я нікого не вбивав?

Георгій дивився на слідчого так пронизливо, що, здавалося, погляд цей витримати неможливо. І все ж слідчий витримав.

— Саме так: не вбивали, — сказав слідчий. — Никифор Лабунець загинув сам, коли ви були в таборі. Це підтвердили і Валерія, і Марія Вікторевська. І ходив він не на риболовлю, оскільки річки там поблизу не було. Того вечора він пообіцяв своїй нареченій Марічці, що принесе едельвейс. Вона відмовляла його від того походу, але він…

— З біса цікаво, як вас послухати, — вимовляючи слова якомога іронічніше, перебив його Георгій.

— Далі буде ще цікавіше, — сказав слідчий. — Ще цікавіше, коли я скажу, що ви допомогли знайти справжніх убивць Людмили Черняк і Ніли Трачук.

— Он як? — сказав Георгій. — І хто ж це, по вашому, якщо не я?

— Людмилу вбив бригадир провідників того потяга. Її обмовила інша провідниця, яка кохала бригадира і вважала Черняк своєю суперницею. Вона сказала йому, нібито Людмила збирається доповісти начальству, що бригадир бере з провідниць данину з тих грошей, які вони мають від перевезення безбілетних пасажирів. Але не зробить цього, якщо він одружиться з нею. Тобто та провідниця, Віра, збрехала, обставила справу так, що Людмила Черняк збирається шантажувати свого бригадира. Ну, а він одружуватися не хотів. Віра ж потім і посвідчила, що бачила, як Людмила Черняк сама викинулася з потяга. Тепер слухайте далі. Нілу Трачук справді вбили, причому задушили подушкою, але зробив це Степан Колбун, якого вона зраджувала. Ви мали рацію, вона приходила на пустир до нього.

— То виходить я, коли пішов з нею, сприяв її смерті? — Георгій дивився так, що, здавалося, от-от закричить.

— Але ж ви не могли знати, — якомога м’якше заперечив слідчий, — що він за нею стежив, що він терпляче чекав, доки ви її покинете.

— Не міг, — покірно і мовби приречено згодився Георгій. — Де зараз Степан Колбун?

— Він заарештований, в усьому признався і чекає суду, — сказав слідчий. — Що ж до судді Бушняка, то ви тут також ніпричому. Він таки наклав на себе руки і зробив це в ніч перед арештом. Тоді вже було відомо, що він узяв великого хабаря від родичів підсудного, якого намагався засудити на менший строк. Отже, ви вільні, Георгію Васильовичу.

Георгій підвівся й відчув, що ноги враз зробилися ватяними. Кабінет і все в ньому кудись попливли в дивному рожевому тумані. Цей туман йому знайомий, десь він уже так плив, треба пригадати, пригада…

— Ви нічого більше не хочете мені сказати? І спитати не хочете? — подерев’янілим неслухняним язиком вимовив він. — Навіть про кімнату з репродукціями