Ніна Георге - Маленька паризька книгарня

Макс і Жан спакували свої речі в рюкзак Макса та у кілька великих сумок і зійшли на берег. Крім одягу, месьє Одинак узяв із собою тільки перші сторінки своєї книги: «Велика енциклопедія помірних емоцій».

Він не відчув узагалі нічого, коли Кунео завів двигун і вміло скерував Lulu у фарватер. Месьє Одинак бачив і чув Макса поряд та йому здавалося, що хлопець теж відпливає, як книжкова баржа. Макс махав обома руками, кричав «Чао» і «Салют», а в месьє Одинака, навпаки, не стало сили навіть підняти руку.

Він дививсь услід своїй баржі, аж поки вона не зникла за поворотом ріки. І потім ще довго глядів у той бік, чекаючи, доки пройде оніміння і він знову зможе відчувати. Коли він, нарешті, зміг повернутися, то побачив Макса, який тихо сидів на лавці, чекаючи на нього.

— Поїхали, — сказав месьє Одинак різким, сухим голосом.

Уперше за п’ять місяців вони зняли гроші з рахунків у відділеннях своїх банків у Авіньйоні, хоча для цього знадобилися десятки телефонних дзвінків, передача факсом зразків їхніх підписів для порівняння і прискіпливе вивчення їхніх паспортів. Зрештою вони орендували маленький молочно-білий автомобіль на станції TGV і вирушили до Люберона.

Вони вибрали другорядну дорогу на південний схід від Авіньйона. До Боньйо було всього тридцять миль. Макс захоплено виглядав із відкритих вікон. Ліворуч і праворуч поля соняшників, пишні зелені килими винограду й ряди кущів лаванди розмальовували тутешній край мозаїкою кольорів. Жовті, темно-зелені й лілові під небесним склепінням кольору густої блакиті, всіяним білими подушками хмар.

Далеко на обрії вони вже могли роздивитися Великий Люберон і Малий Люберон — довга столова гора, а праворуч — невеличкий стільчик до неї.

Сонце валило з ніг, вгризаючись у землю і плоть, наповнюючи поля і села владним блиском.

— Нам потрібні солом’яні капелюхи, — мляво простогнав Макс.

— Нам потрібен дезодорант і крем від сонця, — відрізав месьє Одинак. Макс явно був у своїй стихії. Він вписався в цей пейзаж, наче відповідна частинка пазла.

Але не Жан. Усе навкруг здавалося йому навдивовижу далеким і чужим. Він і досі відчував певне заніміння.

На вершечках зелених пагорбів, неначе корони, лежали села. Бежевий піщаник і світла черепиця для запобігання перегріву. У небі патрулювали величні хижі птахи. Дороги — вузькі й порожні.

Манон бачила ці гори, пагорби й барвисті поля. Вона відчувала це м’яке повітря. Їй були знайомі ці столітні дерева, під пологом яких причаїлися цикади. Їхнє незмовкаюче тріщання звучало для Жанового вуха як: «Що? Що? Що?».

Що ти тут робиш? Що ти тут шукаєш? Що ти тут відчуваєш?

Нічого.

Цей край не справив на Жана ніякого враження.

Вони майже минули Менерб із його скелями кольору карі і наближалися до долини Калавон і Боньйо повз виноградники й садиби.

— Боньйо височіє, мов етажерка, між Великим Любероном і Малим Любероном. Ніби п’ятишаровий торт, — розповідала Манон месьє Одинакові. — На самому верху — стара церква і столітні кедри, а також наймальовничіше кладовище в Любероні. Унизу, в самій основі, — винороби, садоводи та будинки відпочинку. А між ними — три шари будинків і ресторанів. Усе обплутане крутими доріжками і сходами — ось чому в усіх тутешніх дівчат такі здоровенні міцні литки, — вона показала Жанові свої, і він поцілував їх.

— Я думаю, тут чудово, — промовив Макс.

Вони продеренчали ґрунтовими дорогами, об’їхали соняшникове поле, минули виноградник і мусили визнати, що й гадки не мають, де перебувають.

Жан з’їхав на узбіччя.

— Вона має бути десь недалеко, ця садиба «Le Petit St Jean», — бурмотів Макс, утупившись у карту.

Стрекотіли цикади. Тепер це скидалося більше на: «Хі-і, хі-і, хі-і, хі-і, хі-і». Крім цього, було так тихо, що лише м’яке цокання системи охолодження двигуна порушувало глибоку тишу цієї сільської місцини.

Раптом почулося деренчання трактора, що швидко наближався. Вони ніколи раніше не бачили такого трактора: він був надзвичайно вузький, а його шини — тонкі, але дуже високі, що давало йому змогу швидко їздити між рядами винограду.

За кермом сидів юнак у бейсболці, сонцезахисних окулярах, укорочених джинсах і вицвілій футболці. Він прогуркотів повз них і кивнув. Макс відчайдушно замахав руками, і трактор, проїхавши ще кілька ярдів, зупинився. Макс підбіг.

— Вибачте, месьє! — Жан почув, як Макс намагався перекричати шум двигуна. — Як нам знайти садибу з назвою «Le Petit St Jean», що належить Бріжіт Бонне?

Чоловік вимкнув двигун, зняв бейсболку, сонцезахисні окуляри і провів рукою по обличчю, поправляючи шоколадно-каштанове волосся, що каскадом упало йому на плечі.

— О, пардон, пардон, мадемуазель. Я думав, що ви… е-е… чоловік, — почув Жан розпачливе каркання Макса.

— Б’юсь об заклад, ви уявляєте собі жінок, затягнутих у вузькі сукні, а не за кермом трактора, — холодно відказала незнайомка, знову збираючи волосся під бейсболку.

— Або вагітними, босими й прикованими до плити, — додав Макс.

Незнайомка завагалась, а потім голосно розреготалася.

Жан витяг шию, щоб краще бачити тих двох. Однак дівчина вже начепила свої великі чорні окуляри й пояснювала Максові дорогу: садиба Бонне розташована на дальньому краю виноградника, і їм просто слід об’їхати його праворуч.

— Мерсі, мадемуазель.

Решта слів Макса потонула у витті дроссельної заслінки. Тепер месьє Одинак бачив тільки нижню частину обличчя дівчини — її губи здригнулися у веселій усмішці. Потім вона натисла педаль акселератора майже до підлоги і поїхала, здійнявши за собою хмарку пилу.

— Тут і справді чудово, — сказав Макс, повернувшись до машини. Жанові здалося, що навколо нього було сяйво.

— Щось сталося? — запитав він.

— Із тією жінкою? — сказав Макс зі сміхом, трохи заголосним і дещо зависоким. — Ну, коротко кажучи, тобто прямо, ну, ось так, от… але все одно, вигляд у неї дивовижний.

Макс був щасливим, неначе іграшковий плюшевий зайчик, подумав Жан.

— Замурзана, спітніла, але однаково симпатична. Мов шоколад на холодильнику. Ні, не так, навпаки… нічого не трапилося. Гарний трактор. А чому ви питаєте?

— Так, просто, — збрехав Жан.

За декілька хвилин вони знайшли садибу «Le Petit St Jean». Садиба початку вісімнадцятого століття наче зійшла зі сторінок ілюстрованої книги: сірий, як вода, камінь, високі вузькі вікна, сад у такому повному й екстравагантному цвітінні, ніби намальований. В інтернет-кав’ярні Макс наткнувся на сайт www.luberonweb.com, а вже там він знайшов мадам Бонне, у якої була остання вакансія в тій місцевості. Вона здавала кімнату у своєму перебудованому голубнику, pigeonnier, сніданок включено.

Бріжіт Бонне — невисока, з коротким волоссям, жінка під шістдесят — чекала на них із теплою усмішкою й кошиком,