Ніна Георге - Маленька паризька книгарня

на баржу глухої ночі, за годину до того, як світанок прокрадеться на небо.

Макс пішов до себе, записав кілька думок і ліг спати. А Жан Одинак повільно обходив баржу, яку ніжно колисала течія. Коти тупотіли поряд із ним і пильно спостерігали за високим чоловіком. Вони відчували невідворотну розлуку.

Жанові пальці раз у раз натикалися на порожнечу, коли він проводив ними по рядах книг, пестячи їхні корінці. Він точно знав, де стояла та чи та книга, перш ніж її продали. Так само, як ми пам’ятаємо будинки і поля на вулицях, де ми виросли, і все ще бачимо їх, навіть після того, як на їхньому місці з’являється кільцева дорога або торговий центр.

Він завжди відчував, що книги створюють навколо нього силове поле. На його баржі вмістився увесь світ — будь-яка емоція, місце чи епоха. Йому не треба було мандрувати, адже вистачало спілкування з книгами… а потім він і взагалі почав їх цінувати більше, ніж людей. Вони були не такими загрозливими.

Месьє Одинак сів у крісло на невисокому узвишші й дивився на воду в широке вікно. Коти стрибнули йому на коліна.

— Тепер ти не зможеш підвестися, — наче промовляли їхні тіла, стаючи важчими і теплішими. — Тепер тобі доведеться залишитись.

Це стало його життям. Вісімдесят футів на п’ятнадцять. Він почав усе це створювати, коли йому було стільки років, як тепер Максу: баржу, колекцію для «лікування душі», свою репутацію — увесь цей якірний ланцюг. День у день він кував і загартовував його, ланка за ланкою, і заковував себе в нього.

Та щось тут уже не зовсім правильно. Якби його життя було фотоальбомом, то випадкові світлини не різнилися. На них він завжди був би зображений на своєму човні з книгою в руках, тільки б волосся ставало сивішим і тоншим. А в кінці була б його фотографія з пронизливим, благальним виразом на зморшкуватому обличчі.

Ні, він не хотів закінчити так, запитуючи себе, чи це вже все. Є лиш одне рішення — радикальне, яке зруйнує його ланцюг.

Він мусить залишити баржу. Назавжди.

Від цієї думки йому стало млосно… та коли він кілька разів глибоко вдихнув і уявив своє життя без Lulu, то відчув себе вільним.

Тут же підступили докори сумління. Позбавитися «Літературної аптеки», мов клопітної коханки?

— Вона не клопітна, — пробурмотів месьє Одинак.

Коти муркотіли під його пестливими руками.

— Що ж мені робити з вами трьома? — запитав він печально.

Десь поряд співала Семі у своєму сні. Раптом сяйнула думка: може, не кидати баржу сиротою, а пошукати покупця?

— Чи почуватиметься Кунео тут наче вдома? — запитав він котів, що сиділи в нього на колінах. Вони тицялися носами в його руку.

Кажуть, що котяче муркотіння може зростити купу поламаних кісток і зцілити скам’янілу душу. Та коли їхня робота завершена, коти йдуть своєю дорогою, не озираючись. Вони люблять стримано, без умов, але й нічого не обіцяють.

Месьє Одинак згадав «Щаблі» Гессе. Усі, звичайно ж, знають тільки перший рядок: «Чарівна сила в починанні кожнім…». Та мало хто знає закінчення: «Щоб захистити нас і жить допомогти». І майже ніхто не розуміє, що Гессе говорив не про нові починання.

Він мав на увазі готовність до прощання.

Прощання зі старими звичками.

Прощання з ілюзіями.

Прощання з давно вичерпаним життям, у якому ти просто лушпиння, що зашаруділо від випадкового зітхання.

35

День привітав Жана й Макса за пізній сніданок тридцятичотириградусною спекою й сюрпризом від Семі. Вона разом із Кунео ходили в магазини й купили їм усім мобільні телефони з попередньою оплатою.

Месьє Одинак скептично оглянув телефон, який жінка підштовхнула до нього між круасанами і чашками кави. Йому довелося начепити окуляри, аби роздивитися цифри.

— Такі штуки у вжитку вже років з двадцять, можете їм довіряти, — піддражнив його Макс.

— Я записала вам наші номери, — інструктувала Семі Жана. — І прошу вас телефонувати нам. Навіть якщо все гаразд або ви не знаєте, як зварити яйце-пашот. Або якщо вам нудно й хочеться вистрибнути з вікна, щоб знову відчути себе живим.

Жана зворушила щирість Семі.

— Дякую, — сказав він зніяковіло.

Його обеззброїла її відкрита, смілива прихильність. Чи не за це люди так люблять дружбу? Крихітна Семі майже щезла в його обіймах.

— Я, мм… Я хотів би вам щось дати, — промовив месьє Одинак. Він знічено підштовхнув ключі від баржі до Кунео.

— Мій шановний найгірший у світі брехун і найкращий кухар на захід від Італії, віднині я мушу мандрувати далі без свого човна. На підставі вищесказаного я передаю Lulu до ваших рук. Хай тут завжди буде вільний куточок для котів і письменників у пошуках сюжетів. Ви згодні? Ви не зобов’язані, та якщо згодні, то я буду радий знати, що ви доглянете мій човен. Так би мовити, у безстрокове користування. То як?

— Ні! Це — ваша робота, ваш офіс, ваші ліки для душі, ваш сховок і ваш дім. Ваша баржа — це ви і є, дурний ви дивак. Ви не можете віддавати таке незнайомим людям, як би їм не хотілося це мати! — закричала Семі.

Вони ошелешено дивились на Саманту.

— Вибачте, — пробурмотіла вона. — Я… е-е… Я мала на увазі те, що сказала. Так не піде. Поміняти мобільний телефон на книжкову баржу? Нізащо! Це жахливо! — вона нервово засміялась.

— Здається, ця нездатність брехати — справжній подарунок у житті, — відзначив Макс. — І до слова, поки мене ще ніхто не спитав. Ні, мені не потрібен човен, та я був би вдячний вам, Жане, якби ви мене підвезли на своєму автомобілі.

У Кунео очі наповнилися слізьми.

— Шкода, шкода, — це все, що він міг сказати. — Шкода, капітане. Шкода, все. Я… от дідько… і все таке інше.

Вони детально обговорили всі за і проти цієї справи. Що більше вагалися Кунео і Семі, то дужче наполягав на своєму Жан. Макс не втручався, лиш один раз запитав:

— Здається, це називається харакірі чи ще якось?

Месьє Одинак не зважав на нього. Він відчував, що це слід зробити, однак йому довелося майже весь ранок умовляти Кунео і Семі.

Помітно зворушений, італієць нарешті промовив урочисто:

— Добре, капітане. Ми приглянемо за вашим човном, доки ви не захочете його забрати. Немає значення коли: післязавтра, за рік, через тридцять років. А котам і письменникам завжди раді.

Вони скріпили угоду, емоційно обнявшись усі разом. Семі відпустила Жана і ніжно подивилася на нього.

— Мій улюблений читачу, — промовила вона з