Гюнтер Грасс - Бляшаний барабан

й так усе знав, органи чуттів, доторкнувся до Оскарового носа й вух. Далі йому скортіло почути мою відповідь ще раз, гучно й чітко, і він запитав: «Чи станеш ти супроти диявола? І супроти всіх діянь його? І пишнот його?»

Та не встиг я й головою кивнути, бо ж і не думав заперечувати, як замість мене Ян тричі промовив: «Стану! Стану! Стану!»

І його велебність помазав мені груди й між лопатками, хоч після цього горшків із дияволом я й не побив. Перед хрестильницею ще раз проголосили «Символа віри», тоді нарешті тричі покропили водою, помазали тім'ячко миром, потім біле одіння (щоб було що бруднити), свічка на темні дні, розгрішення (платив Мацерат), і коли Ян виніс мене уже з порталу церкви Серця Ісусового, де на нас чекало таксі (надворі було «ясно, часом хмарно»), я спитав у диявола в собі: «То як, щасливо минулося?»

Диявол підстрибнув і прошепотів: «А ти бачив, Оскаре, які вікна в церкві? Самі шибки, самі шибки!»

Церкву Серця Ісусового звели в роки ґрюндерства, тож вона, якщо казати про стиль, була позначена рисами неоґотики. Та позаяк мурували її з цегли, яка швидко темніє, а обшитий міддю шпиль дуже скоро вкрила традиційна пазелень, відмінності між давньоґотичними цегляними церквами й новою цегляною ґотикою помічало, прикро вражаючись, лише око знавця. Сповідувались і в старих, і в нових церквах однаковісінько. Щосуботи, коли зачинялися крамниці й контори, сотні велебностей, достоту як і його велебність Вінке, сідали в сповідальні й притискали своє волохате пасторське вухо до почорнілих лискучих ґраток, а паства крізь вічка в тих ґратках намагалася просилити в пасторське вухо ту нитку гріхів, на яку намистина по намистині нанизувалася гріховно-дешева прикраса.

Поки матуся, суворо дотримуючись переліку гріхів, про які слід згадати в сповіді, й послуговуючись слуховим каналом велебного Вінке, доповідала найвищим інстанціям єдинорятівної церкви, що вона зробила й чого зробити не встигла, що діялося в її думках, словах і вчинках, я, кому сповідатися не було в чому, сповзав із надто вичовганої, як на мій смак, церковної лави й ставав на кам'яні плити.

Скажу відверто: і плити в католицьких церквах, і запах католицької церкви, і сам католицизм і досі невідь-чому ваблять мене, як ото, бува, вабить руда дівчина, хай навіть ті її руді коси я залюбки перефарбував би, а католицизм штовхає мене на всілякі блюзнірства, які знов і знов нагадують про те, що мене хоч і намарно, та все ж безповоротно навернено в католицьку віру. Нерідко я, роблячи звичайнісінькі речі — скажімо, коли чищу зуби чи навіть коли сиджу у вбиральні, — ловлю себе на тому, що заходжуюся коментувати літургію, як-от: на святій месі оновлюється кровопролиття Христа, щоб кров текла задля твого очищення, ось чаша з кров'ю його, вино стає справдешнім і реальним, щойно проллється кров Христова, істинна кров Христова з нами, внаслідок споглядання святої крови душа окроплюється кров'ю Христовою, коштовна кров, омита кров'ю, коли відбувається перевтілення, тече кров, заплямований кров'ю плат, голос крови Христової пронизує всі небеса, кров Христова розливає пахощі перед образом Господнім.

Ви, певно, погодитесь, що певною мірою я зберіг католицькі інтонації. Колись я не міг навіть трамвая дочекатися, не згадавши про Діву Марію. Я називав її «велелюбною», «блаженною», «пречистою», «Дівою всіх дів», «Матір'ю милосердя», «о Ти, до праведників залічена», «Ти, гідна всіляких пошанувань», «Ти, що породила того», «о солодка Матір», «непорочна Матір», «уславлена Діва», «дозволь мені звідати насолоди ім'я Ісусового, як Ти звідуєш її в серці своїм материнськім, і це воістину гідно й праведно, належно й цілюще, о Царице пречиста, пречиста...»

Іноді, а надто в суботу, коли ми з матусею приходили до церкви Серця Ісусового, це слівце «пречиста» так підсолоджувало або так отруювало мені життя, що я просто вдячний дияволові, якому довелося всередині в мене перетерпіти обряд хрещення і який подарував мені протиотруту, що давала мені змогу, хоч у думках я й хулив Бога, гордо виступати кам'яними плитами церкви Серця Ісусового.

Ісус, ім’ям серця якого й назвали церкву, не раз поставав не лише в святих дарах, а й розмальованим на строкатих станціях хресного шляху: тричі в пластичному зображенні і воднораз — у кольорі й у різних позах.

Наприклад, один був із розфарбованого гіпсу. Довгочубий, у сукмані прусської синяви й сандалях, цей Ісус стояв на золотистому постаменті. Він розпанахав на собі одежину і, всупереч усім законам природи, просто посеред грудей являв своє уславлене помідорно-червоне серце, що сходило стилізованою кров'ю, — аби лиш ім'ям цього його органа назвали церкву.

Уже вперше побачивши цього відкритосердого Ісуса, я мимоволі констатував, як же до болю разюче був схожий Спаситель на Яна Бронського — мого хрещеного, мого дядька й мого гаданого батька воднораз. Оті простодушно-самовпевнені сині очі мрійника! Оті розквітлі, щомить ладні гірко скривитися вуста для поцілунків! Оті брови, в які вкарбувалась чоловіча скорбота! Повні, налиті рум'янцем щоки, спраглі за покаранням. І той, і той мали обличчя, що спокушало жінок погладити його і водночас так і напрошувалось на ляпас, а ще — по-жіночому стомлені, доглянуті, не звиклі працювати руки, що виставляли напоказ свої спричинені істерією виразки, як ото ювелір, виконуючи замовлення княжих дворів, виставляє напоказ свої шедеври. Мені було до болю прикро бачити на Ісусовому обличчі підведені пензликом Янові очі, які мене по-батьківському не розуміли. А я ж бо також мав той самий синій погляд, який лише викликав захват, але не переконував.

Оскар відвернувся від серця Ісусового у правому нефі й, поспішаючи вздовж станцій хресного шляху — від першої, де Ісус завдає собі на плечі хреста, до сьомої, де той удруге падає під його тягарем, — дістався до головного вівтаря, над яким висів іще один Ісус, також скульптурний. Однак цей — чи то від утоми, чи то щоб краще зосередитися — заплющив очі. Але ж які він мав м'язи! Дивлячись на цього атлета зі статурою десятиборця, я відразу забував про Ісуса з очима Яна Бронського, й щоразу, коли матуся сповідувалася в його велебности Вінке, я ставав перед головним вівтарем, святобливо споглядав того гімнаста й збирався з думками. Вірите, я молився! «Любий мій учителю! — промовляв я до нього. — Ти для мене — взірець у гімнастиці, спортсмен над спортсменами, чемпіон у зависанні на хресті за допомогою дюймових цвяхів!» А він навіть жодного разу не затремтів! Вічне світло тремтіло, а він знай виконував свою вправу, набираючи якомога більше очок.