Ольга Токарчук - Веди свій плуг понад кістками мертвих

Ось, як це сталося.

Усі сиділи, не ворухнувшись. Гірчичний суп давно захолов. Ніхто й словом не озвався, тож я накинула на себе куртку, вийшла з дому й подалася в бік Перевалу.

Десь із боку села чулося виття сирен, і їхній жалібний протяжний звук летів із вітром над Плоскогір’ям. Потім усе затихло, я встигла побачити, як віддаляються фари Дизевого автомобіля.

17. Панна

Кожна Сльоза з кожного Ока

Стає у Вічності — Дитя.

Блага, бо вловлена сіянням Панни,

Вертається до Витоку Життя.[10]

Мабуть, Дизьо заїхав рано-вранці, коли я ще спала, наковтавшись своїх таблеток. Хіба після чогось такого можна було заснути без снодійного? І я не почула, як він стукав. Мені й не хотілося нічого чути. Чому він не залишився довше, не погрюкав у вікно? Без сумніву, Дизьо хотів повідомити щось важливе. Поспішав.

Я розгублено стояла на ґанку, але хіба що помітила на килимку під дверима томик Блейка, той самий, що ми купили в Чехії. Навіщо Дизьо залишив його тут? Що хотів мені цим сказати? Я відкрила книжку й почала гортати, але з неї не випала жодна записка, не було видно жодного повідомлення.

День був темний і мокрий. Я насилу тягла ноги. Попленталася заварити собі міцного чаю, і лише тоді вгледіла, що одна сторінка в книжці закладена травинкою.

Я прочитала те, над чим ми досі не працювали, уривок з листа Блейка до Річарда Філіпса, легенько зазначений олівцем (Дизьо страшенно не любив робити нотаток у книжках):

«…я дізнався зі статті „Пророцтво та істинні брити“ від 13 жовтня 1807 p., що, — і тут Дизьо дописав олівцем „Пан Black Coat“[11] — холоднокровний, наче Робесп’єр, хірург спричинився до того, що Поліція обшукала Особу, Майно й Володіння певного Астролога, аби потому запроторити його до В’язниці. Людину, яка вміє Читати по Зірках, часто переслідує їхній Вплив, не менше, аніж Ньютоністи, які цього не читають і читати не вміють, переслідувані зате власними Розумуваннями й Експериментами. Усі ми об’єкт Блукань; чи міг би хтось сказати, що всі ми не Злочинці?».

Мені знадобилося кільканадцять секунд, аби зрозуміти написане, а тоді враз стало недобре. Печінка озвалася тупим, зростаючим болем.

Я почала складати до рюкзака свої речі й лептоп, аж тут почула двигун автомобіля, ні, принаймні двох. Не було часу на роздуми, я схопила це все й побігла вниз, до котельні. На мить здалося, що на мене там знову чекатимуть Мама й Бабка. І Дівчатка. Може, це був би для мене найкращий вихід — приєднатися до них. Але там нікого не було.

Між котельнею й гаражем є маленький закапелок для водяних лічильників, кабелів і швабр. Такий закапелок має бути в кожному домі на випадок Переслідувань та Війн. У кожному будинку. Туди я й залізла з рюкзаком і лептоном під пахвою, у піжамі й капцях. Живіт болів мене чимраз сильніше.

Спершу почувся стукіт, а тоді скрип дверей і кроки в сінях. Я чула, як вони йшли сходами й відчиняли всі двері. Чула голос Чорного Плаща й того молодого поліцейського, який працював з Комендантом і потім допитував мене. Але були й інші, цих я не знала. Вони розійшлися по всьому будинку. Кликали мене:

— Громадянко Душейко! Пані Яніно! — власне, бодай тому я не озвалася.

Піднялися нагору, певне, нанесли грязюки, побували в усіх кімнатах. Потім один з них почав спускатися долу й за хвилину двері до котельні відчинилися. Хтось увійшов і пильно розглядався навколо, зазирнув до комори, а тоді попрямував до гаража.

Я відчувала рух повітря, бо він був на відстані якихось кількадесяти сантиметрів.

Я затамувала подих.

— Адаме, ти де? — почулося згори.

— Тут! — відгукнувся він майже біля мого вуха. — Тут нікого немає.

Нагорі хтось вилаявся. Брудно.

— Бр-р-р, яке неприємне місце, — сказав до себе той, що в котельні, й подався нагору. Світла не згасив.

Я чула, як вони розмовляли, стоячи в сінях. Радилися.

— Вона, певне, просто забралася з дому…

— Але машину залишила. Дивно, га? Пішки пішла?

Тоді до них приєднався голос Матоги, задиханий, ніби сусіда прибіг сюди вслід за Поліцією:

— Казала, що поїде до подруги в Щецині.

Як йому спало на думку про цей Щецин, сміх та й годі!

— Тоді чому ви мені раніше не сказали, тату?

Матога не відповів.

— До Щецина? У неї там хтось є? Що вам відомо, батьку? — розпитував Чорний Плащ. Матозі, певне, прикро було, що син до нього так присікався.

— Як вона туди дістанеться? — спалахнула дискусія, яку урвав голос молодого поліцейського:

— Ну, що ж, ми спізнилися. А могли її нарешті, спіймати. Це ж треба, стільки нас дурити. Неймовірно, ця баба була в нас під самісіньким носом.

Тепер вони всі стояли в сінях, і я почула аж сюди, що котрийсь із них закурив сигарету.

— Треба негайно до Щецина подзвонити, перевірити, як вона могла туди поїхати. Автобусом, потягом, автостопом? Дати оголошення про розшук, — командував Чорний Плащ.

А той молодий поліцейський сказав:

— Ми ж не будемо її шукати з антитерористичною бригадою. Це стара дивачка. Добряче схибнута.

— Вона небезпечна, — кинув Чорний Плащ.

Почали виходити.

— Треба ці двері запломбувати.

— І внизу теж. Ну гаразд. Давай, — перемовлялися вони далі.

Раптом я почула гучний голос Матоги:

— Я оженюся з нею, коли вона вийде з в’язниці.

І відразу розгнівано озвався Чорний Плащ:

— Ви тату, що, зовсім із глузду з’їхали в цій глушині?

Я стояла, скулившись у кутку, у цілковитій темряві, довго потому, як вони пішли, доки не почула гуркіт двигунів їхніх машин, а опісля ще почекала з годину, прислухаючись лише до власного дихання. Це був не сон. Я стояла в котельні, у місці, куди приходили Померлі. Мені здавалося, що я чую їхні голоси десь під гаражем, із глибини пагорба, де прямує велика підземна процесія. Але це знову був вітер, як воно завжди є на Плоскогір’ї. Я прослизнула нагору, немов злодій, і швидко вбралася для мандрівки. У мене були тільки дві невеликі торбини, Алі б мене похвалив. Звичайно, у будинку був ще один вихід, через комірчину, так я й вибралася, полишаючи Померлим цей дім. Перечекала в сараї Професора та його дружини, доки стемніє. При мені були тільки найважливіші речі — мої нотатки, Блейк, ліки й лептоп з Астрологією. І, звичайно, «Ефемериди», на випадок, якби я в майбутньому опинилася на якомусь Безлюдному Острові. Що більше я віддалялася від дому по неглибокому,