Стівен Кінг - Воно

Бадінгером, читай Айвза. Занотовуй усіх людей, про яких він згадує. Сенді Айвз досі працює у Мейнському університеті. Фольклорист. Після того як його прочитаєш, поїдь із ним побачитися. Пригости його вечерею. Я б запросив його повечеряти до «Оріноки», бо вечеря в «Оріноці» здається безкінечною. Прокачай його. Заповни записника іменами й адресами. Побалакай зі старожилами, з якими балакав він — з тими, хто поки ще залишився; кілька з нас іще живі, ах-ха-ха-ха! — і дізнайся від них ще чиїсь імена. На той час матимеш достатньо ґрунту, на який зможеш спиратися, якщо ти хоч уполовину такий кмітливий, яким мені здаєшся. Якщо ти вполюєш достатньо людей, дізнаєшся дещо, чого немає в тих історичних творах. І може статися так, що це зруйнує тобі сон.

— Деррі…

— Що з ним?

— З Деррі щось недобре, авжеж?

— Недобре? — перепитав він шепітним кряканням. — А що таке добре? Що означає це слово? Чи «добрі» гарненькі фото Кендаскіґа на заході сонця? «Кодахром», автор той-то, діафрагма така-то[202]. Якщо так, то з Деррі все добре, бо гарних фотографій міста є десятки. Чи добре, коли збирається отой клятий комітет з пересушених старих дів, щоб зберегти Губернаторську садибу або встановити перед водонапірною Вежею пам’ятну дошку? Якщо це добре, тоді й з Деррі все пречудово, як дощем покроплено, тому що в нас отого старого бабства, що ткнеться до чужих справ, більш аніж з гаком. Чи добра ота потворна пластикова статуя Пола Баньяна[203] перед міськрадою? Ох, якби я мав цистерну напалму та мою стару запальничку «Зіппо», я б заопікувався тим йобаним одоробалом, запевняю тебе… Але якщо чиїсь естетичні уподобання достатньо широкі, щоб включати в себе пластикові статуї, тоді з Деррі все добре. Питання полягає в іншому — що означає «добре» для тебе, Хенлоне? Га? А більш конкретно, що означає «недобре»?

Я зміг лише похитати головою. Він або розумів, або ні. Він також міг або сказати, або ні.

— Ти маєш на увазі ті неприємні історії, які можеш почути, або ті, які тобі вже відомі? Неприємні історії існують завжди. Історія кожного міста — це мов якийсь старий розрослий маєток, повний кімнат і комірчин, спускних ринв для брудної білизни, і мансард, і всякого роду чудасійних маленьких сховків… не кажучи вже про принагідний таємний хід, або й парочку. Якщо ти візьмешся досліджувати Маєток Деррі, знайдеш всякого такого добра. Атож. Пізніше можеш пошкодувати, але знайдеш, а те, що знайдене, вже не рознайдеш, еге ж? Деякі кімнати замкнені, але ключі є… є ключі.

Очі його блимнули на мене зі старечою проникливістю.

— Ти можеш дійти думки, що наштовхнувся на найгіршу з таємниць Деррі… але завжди буде ще одна. І ще одна. І ще одна.

— А ви…

— Я гадаю, що наразі вже мушу вибачитися перед тобою. З горлом у мене сьогодні дуже недобре. Час прийняти ліки й здрімнути.

Іншими словами, ось тобі ніж і виделка, друже; піди-но, подивися, що ти ними зможеш накраяти.

Я розпочав з праць Фріка й Мішо. Дотримався поради Карсона й викинув їх до кошика на сміття, але спершу їх прочитав. Роботи виявилися поганими, як він і попереджав. Я прочитав роботу Бадінгера, скопіював примітки й дослідив їх. Це вже було більш задовільним, але примітки — то примхлива штука, знаєте, вони — як стежки, що в’ються, заводячи у якусь дику і безладну сторону. Вони розбігаються, далі розбігаються знову; у будь-якому місці можеш не туди повернути, завівши себе або в глухі ожинові хащі, або до грязотного багнища. «Якщо ви знаходите якусь примітку, — повчав нас колись на лекції професор бібліотечної науки, — наступіть їй на голову і вбийте, перш ніж вона почне розплоджуватися».

Вони дійсно плодяться, і подеколи розплоджування — це добра річ, але я гадаю, що частіше навпаки. Ті, що були в сухо написаній Бадінгером «Історії Старого Деррі» (Ороно: Видавництво Мейнського університету, 1950),[204] блукали по столітньої давнини забутих книжках та вкритих пилом магістерських дисертаціях у галузях історії та фольклору, по статтях пощезлих журналів та серед карколомних штабелів міських звітів і бухгалтерських реєстрів.

Мої розмови з Сенді Айвзом виявилися цікавішими. Його джерела час від часу перетиналися з джерелами Бадінгера, але ті перетинання були єдиним, що було між ними спільного. Айвз провів добрячу частину свого життя, записуючи усні історії — байки, іншими словами, — майже дослівно, практика, яку Бренсон Бадінгер, безумовно, вважав би нешляхетною.

У 1963–1966 роках Айвз написав про Деррі цикл статей. Більшість старожилів, з якими він тоді балакав, уже померли на той час, як я розпочав власні розвідки, але після них залишилися сини, дочки, племінники, інші родичі. І звісно ж, одним з великих правдивих фактів життя є той, що на місці кожного померлого старожила з’являється новий старожил. Тож цікава історія ніколи не вмирає; вона завжди передається далі. Я насидівся на багатьох передніх ґанках і задніх верандах, випив багацько чаю, пива «Блек Лейбл», звареного вдома пива, домашнього кореневого пива, води з крана, джерельної води. Я багато слухав, а котушки мого магнітофона крутились.

Але обидва — що Бадінгер, що Айвз — цілком погоджувалися на одному пункті: перша партія білих поселенців налічувала близько трьох сотень осіб. Були вони англійцями. Мали земельний патент і формальну назву «Компанія Деррі». Наділена їм земля обіймала сьогоднішнє місто Деррі, більшу частину Ньюпорта та невеличкі скибки довкільних містечок. Та у 1747 році геть усі мешканці містечка Деррі просто зникли. У червні того року вони там іще жили — громада, що на той нас налічувала близько трьохсот сорока душ, — але вже в жовтні вони десь пропали. Дерев’яні будинки цього маленького села стояли абсолютно порожніми. Один з них, який стояв приблизно на тому місті, де сьогодні перетинаються Вітчем- та Джексон-стрит, згорів до ноги. Мішо у своїй роботі впевнено стверджує, що всіх поселян вирізали індіанці, але для такого твердження не існує, крім одного згорілого будинку, жодних підстав. Більш імовірно, що надто розжарилася чиясь піч, а від неї полум’ям зайнявся будинок.

Індіанська різанина? Сумнівно. Ані кістяків, ні трупів. Повінь? Не того року. Пошесть? Ані слова про це у навколишніх містечках.

Вони просто зникли. Геть усі. Усі триста сорок осіб. Без жодного сліду.

Наскільки мені відомо, єдиний випадок в американській історії, який щось подібне віддалено нагадує, — це зникнення колоністів на острові Роанок, у Вірджинії[205]. Кожний школяр у нашій країні про те знає, але хто знає про зникнення мешканців Деррі? Не знають, мабуть, навіть