Павло Архипович Загребельний - Левине серце

автомобілі тільки «Екстрою», до Світлоярська не добиралися за браком шосе). Вдень обидва чорти ширяли над землею, відганяючи од неї дух святий, для якого часи настали й геть нестерпні: на землі треба порядкувати, але й космосу не полишиш без нагляду, бо ж люди прорвалися вже й туди. Отож віковічна битва між богом і чортом над Світлоярськом не відбувалася, зате розгорілася битва між силами сатанинськими за територію, сфери впливу і ринки збуту бісівського зілля, виробів і товарів.

Карпоярівський чортяка, окрім своїх старощів, склерозу і пошкодження дихальних шляхів, поступався чортикові світлоярівському в силі ще й тому, що змушений був тепер щоразу користуватися не звичним виходом з пекла у старому глинищі, затопленому, як відомо, дніпровськими водами, а пробивався з підземних нетрів у каменоломні, пропихатися ж крізь твердий камінь — це зовсім не те, що проникати крізь м’якеньку й податливу глину, тому добирався він до Світлоярська подряпаний, пошарпаний, знесилений і жалюгідний, тим часом як світлоярівський чортик, сьорбнувши, замість кави з сметанкою, високооктанового бензинчику, вискакував з машинного або комбайнового двигуна (він залюбки міняв місця своїх ночівель) свіженький, як огірочок, дужий, гнучкий, ініціативний, винахідливий і миттю налітав на свого старомодного й неповороткого суперника.

Коли ще бог був живий і порядкував на землі, то помічено, що мав він звичку втручатися в усі події безпосередньо, доходив навіть до того, що хапав для своєї втіхи гарних жінок або й привабливих хлопчиків, як те він зробив з древніми греками, вкравши в них Ганімеда. Диявол, навпаки, хитро тримався осторонь, використовуючи в кожнім темнім ділі своїх уповноважених, яких вербував серед слабохарактерних, морально й політично нестійких елементів. Почав він це з Єви, яку вмовив підсунути Адамові заборонений плід, а там як пішло, як пішло! Але підставних осіб дияволи використовували тільки для злочинних справ між людьми. Свої ж внутрішні справи вони вирішували власними силами, не допускаючи туди нічиїх втручань, щосили намагаючись не надавати їм зайвого розголосу, себто зберігати свої чортячі таємниці. Власне, і запекле змагання карпоярівського та світлоярівського чортів минуло б цілком непоміченим, якби старий чортяка був здоровіший і міг швидше пролазити крізь камінь, щоб з’являтися над Світлоярськом не перед самим сходом сонця, а в ту точно визначену вже тисячі років тому годину, коли чорти навкулачки б’ються. Він запізнювався просто неприпустимо, чим порушував споконвічний кодекс чортячої честі, і розкривалася таємниця диявольських незгод перед людьми, тому модерний світлоярівський чортик теж вирішив не дотримуватися букви сатанинських законів, простіше кажучи, він знехтував усіма приписами й правилами ведення боїв і змагань. На його виправдання слід сказати, що модерний чортик попервах не порушував правил і пробував здолати свого відсталого й зужитого суперника способом прадідівським, тобто взяти його на кулак. Але старий чортяка виявився непіддатливий, як Мохаммед Алі. Кулаки мав тверді, мов камінь, бився вперто, запекло, хекав на молодого чортика такою тисячолітньою зненавистю, дмухав такою сіркою, що куди там усім новітнім хімкомбінатам. Чортик злякався і вирішив удатися до хитрощів. Хитрощі ж у нечистої сили відомі здавна: знайти замінника, загрібати жар чужими руками. Так надумавшись, світлоярівський модерний чортик став шукати, кого б же випхати проти карпоярівського чортяки з його камінними кулацюрами. Світлоярськ лежав перед ним як на долоні (доктор ерудичних наук Варфоломій Кнурець ласкаво й великодушно підказав авторові цю славетну ідіому, широковживану в українській літературі від Панаса Мирного до Юрія Збанацького). Вже не було тут тої поплутаності й нерозберихи, які панували в Карповому Яру, де хати стояли як попало й де попало, одна в леваді, друга в гайку, третя на белебні, четверта в закутку серед непролазної дерези, так що кум до куми міг прокрадатися не те що вночі, а й серед білого дня; де садиби вражали своєю невпорядкованістю й анархічністю, то розтягуючись і розпростуючись на цілі гектари, то стулюючись до таких клаптиків, що тільки й землі — коло перелазу. В новому селі точна геометрія планування, кожна садиба має рівно двадцять п’ять соток, хати під шнурочок, вулиці під лінійку, ніяких стежок і стежечок, ніяких перелазів і перетинків, розміряно, розкреслено, впорядковано все так, що не сховається ніхто й ніщо ні від погляду людського, ні від господнього, ні від чортячого.

Та хоч як придивлявся й приглядався чортик до світлоярівців, не міг знайти для себе навіть скверненького помічника. Все передові трудівники, все народ свідомий, освічений, мудрий, найгірше ж — страшенно насмішкуватий. Ще б можна було зачепитися, скажімо, за Івана Безтурботного, який зрідка прискакував з району до Світлоярська, або за Рекордиста Івановича, але ж навіть ці ледацюги засміють на пень, бо від них тільки й чуєш: го-го-го та га-га-га! Надприродних істот у Світлоярську взагалі не водилося. Русалки й мавки лишилися десь у водах і в лісах, у степ за людьми не пішли. Всілякий нечистий дріб’язок не встиг порятуватися й був затоплений у старому селі. Перевертнів виловили після окупації і заслужено покарали за співробітництво з фашистами. Домовики не знайшли притулку в осяянім електрикою Світлоярську і змандрували в глухі й далекі степові села, описані Іваном Григурком. На сектантів покластися чортик ніяк не міг, бо вони, як відомо, не визнають ні бога, ні чорта. Відьми майже всі повимирали або повиходили на пенсію, а коли яка ще й продовжувала потихеньку свою трудову діяльність, то так утомлювалася за день на колгоспних фермах, що вночі не чула ніяких диявольських закликів і припросин, не почула б, мабуть, і трубного гласу перед страшним судом.

Треба було шукати обхідні шляхи. Чортик недовго й шукав, бо само до рук давалося: техніка, двигуни, машини. Чи воно живе, чи неживе, тут чорт не міг дати ради. Знав тільки, що іноді машина може бути ще живішою за чоловіка. Ну, а в тім, що люди так приклеїлися до тих машин, що нічим їх не відклеїш і не відірвеш, і кинуться за своїми машинами в вогонь і воду, модерний чортик не мав ніякісіньких сумнівів. І він вирішив кинути проти старого карпоярівського чортяки світлоярівську техніку, все, що рухалося, двигтіло, стріляло димом, чадом, вогнем і полум’ям, забруднювало довколишнє середовище, розлякувало курей і котів, дратувало собак, примушувало богомільних бабусь дрібно хреститися й приказувати: «Свят-свят-свят!», — а в дядька Обеліска викликало велику гордість і непереборне бажання «водрузити обеліск» на честь перемоги радянської техніки на селі.

Коли старий карпоярівський чортяка, виламавшись удосвіта із свого каменя, захекано примчав до світлоярівського повітряного простору, він не знайшов нахабного молодого супротивника, зате вдарило йому в кирпатий ніс таким димом з машин, тракторів,