Борис Акунін - Алтин-толобас

ввесь царський палац стоїть на купі безглуздо загублених припасів, нікому не потрібного гниляччя.

Більше нічого вартого уваги цього дня виявлено не було.

Зате в наступний кремлівський караул, 21-го січня, Корнеліус зробив дивовижне відкриття. Галерея вивела його до маленьких дверей, зламати які вдалося не відразу — гуркіт розлігся на все підземелля. По той бік хід продовжився, але з прямого зробився зиґзаґоподібним, причому коліна цього химерного, невідомо для якої мети прокладеного лабіринту зміїлися без будь-якого чіткого порядку і смислу. В кінці кожного відрізка, на стелі була чорна квадратна діра. Спершу капітан не надав значення цим отворам, вирішивши, що їх прокладено для освіження повітря, та після третього чи четвертого повороту зверху долинули приглушені, але цілком розбірливі голоси.

— Я тобі пику набік зверну, сучий сину, — утробно рикнула діра. — Зараз ось крикну «слово і діло», знатимеш, як государеві свічки красти. Багато накрав?

— Батечку Єфреме Силичу, — жалібно відгукнувся невидимий злодій, — усього ж бо дві свічечки і взяв, Псалтиря священного почитати. Не видавай, Христом-Богом благаю!

— Гаразд. Завтра полтину принесеш, тоді доносити не буду. І дивись у мене, щоб останній раз. Нічого собі царів стольник.

Подивувавшись примхам ефіру, здатного передавати звуки повітропроводами, Корнеліус рушив далі.

В наступному зиґзаґові стеля теж виявилася такою, що говорить.

— «А коли оний воєвода хабарництво не припинить, закувати його в заліза і доправити до Москви, в Розбійний приказ…» Устигаєш? Пиши далі: «Іще великий государ сказав і бояри присудили…»

Хтось диктував писцеві офіційний папір, а тут, під палацом, було чути кожне слово.

Не перестаючи простукувати шпагою підлогу, Корнеліус прискорив крок. Деякі закутки таємного ходу мовчали, інші перемовлялися, сміялися, молилися. Чути було кожне слово, навіть сказане пошепки.

Ось значення лабіринту й прояснилося: прокладено його зовсім не довільно, як Бог на душу покладе, а з розрахунком — щоб кожну кімнату царського палацу знизу можна було прослуховувати. Хто придумав цю хитромудру конструкцію, Корнеліусові було невідомо, одначе так само, як з окостами, угорським вином і соболями, передбачливість не пішла на користь. Судячи з товстого шару пилюки, що нагромадився на кам'яній підлозі, тут давним-давно ніхто не лазив, теремних мешканців не підслуховував.

За годину блукання підземеллям фон Дорн наслухався всякого, а в місці, де прохід несподівано розділився надвоє, згори пролунав голос, од якого мушкетер зупинився мов укопаний — навіть стукати по плитах перестав.

— Он, знову стукнуло залізним, — боязко вимовив сиплуватий, масний тенорок. — Чув, дурню?

— Як не чути, царю-батеньку, ума палатонька, — розсипав скоромовкою фальцет — таким у палаці говорив тільки улюблений царський блазень, горбатий Валтасар. — Це баба-яга, залізна кочерга. Стриб та скік з приступки на поріг. Ух-ух-ух, зараз наскоче, боки залоскоче.

Сам великий государ! Його покої, виходить, теж оснащені таємним підслухом. Оце так-так!

— Яка баба-яга, що ти брешеш! Мені вірні люди казали, вже другий тиждень у теремі то звідти, то звідси залізом постукує: брязь та брязь. Так страшно! Знаю я, хто це, знаю! Це за мною Залізний Чоловік прийшов, у сиру землю кликати. До батенька перед смертю теж так от приходив.

— Господь з тобою, государю, — відповів блазень уже без придуркуватості. — Ти б менше мамок та шептунів слухав. Який іще Залізний Чоловік?

— Та вже знаю, який. — Олексій Михайлович відповів пошепки (тільки все одно було чути кожне слово). — Той самий. Це Злодійчук виріс і нас, Романових, вигубити хоче, за своє страчене малолітство поквитатися. Хто бачив його, нечистого, говорять: лицем біліший білого, а груди всі залізні. Страх-бо який, Господи!

Тут Корнеліус, повернувшись, зачепився піхвами за камінь, і цар вискнув:

— Ось, знову брязнуло! Господи Боже, невже мені в могилу пора? Пожити б іще, чуєш, Господи?

Із небезпечного закутка ретирувався мушкетер навшпиньках, вирішив, що далі рушить наступного разу.

Назавтра, коли був у слободі, запитав Адама Вальзера, що за Злодійчук такий і чому цар його боїться.

— Це трирічний син тушинського царя Лжедмитрія та польської красуні Марини Мнішек, — пояснив учений аптекар. — Щоб хлопець, коли виросте, не претендував на престол, Романови його повісили. Кат доніс малого до шибениці загорнутим у шубу, продів голівкою в петлю і задушив. Багато хто говорив, що після такого лиходійства не буде новій династії щастя, мало хто з Романових своєю смертю помре, а закінчать вони тим же, чим почали, — з їхніми малолітніми чадами злодії вчинять так, як вони повелися зі Злодійчуком. Само собою зрозуміло, забобони й нісенітниці, та раджу вам скористатися цією легендою. Коли наступного разу блукатимете підземеллям, начепіть маску з білої тканини. А груди у вас завдяки кірасі й так залізні. Якщо хто вас і побачить, вирішить, що ви Залізний Чоловік.

25-го січня потрапити до підвалів не довелося, тому що государ вирушив на богомілля до Новоспаського монастиря й молився там усю ніч. Через це матфеєвські мушкетери вартували не в Кремлі, а палили багаття навколо монастирських стін (ніч видалася морозною) і по тому, коли царський поїзд рухався назад, стояли ланцюжком уздовж Кам'яної слободи.

За день до цього в Корнеліуса була коротка й не зовсім зрозуміла розмова з Олександрою Артамонівною. Він зіткнувся з боярською дочкою, коли виходив од боярина (їздили на Кукуй, до генерала Баумана на іменини). Сашенька стояла в прийомному покої, ніби очікувала когось. Не Корнеліуса ж?

Побачивши фон Дорна, раптом запитала:

— Ти що, Корнію, либонь ховаєшся від мене? Чи покривдила чим? У Сокольники давно не їздили.

Від її прямого, зовсім не дівочого погляду в вічі капітан розгубився й не знайшов, що відповісти. Промимрив щось про службу, про багато потрібних справ.

— Ну, дивись, упрохувати не буду, — відрізала Сашенька і, повернувшись, вийшла.

Корнеліус так і не зрозумів, чим її прогнівив. При розмові ще був Іван Артамонович — нічого не сказав, тільки головою похитав.

29-го січня фон Дорн рушив із місця, де хід роздвоювався, далі. Час був пізній, нічний, і царського голосу, слава Богу, не було чути. Про всяк випадок, для збереження, капітан послухався поради аптекаря, прикрив обличчя білою тканиною з дірками для очей, хоча кого тут, під палацом він міг зустріти? Хіба що якогось злодюжку з челяді, хто вештається по занедбаних погребах, видивляючись, чим поживитися.

За нічним часом у кімнатах мовчали, тільки з деяких підслухів доносилося похропування. Тук-тук, тук-тук — стукали піхви по плитах, та все глухо.

Після одного з поворотів згори зненацька почулося низьке, з придихом:

— Любку мій, милий, та я для тебе що хочеш… Іди, іди сюди, ніч іще довга.

Лобовна сцена! Таке в нудному царському теремі Корнеліус чув уперше і