Борис Акунін - Алтин-толобас

нашорошив вуха. Видно, таємні аманти, більше ніби нікому. Окрім царя з царицею, іншого подружжя в палаці немає.

— Зачекай, царівно, — відповів чоловічий голос, знайомий. — Досить милуватися. Ще справу не вирішили.

Галицький! Хто ще говорить так переливчасто, ніби коштовні камінці в оксамитовій кишені перекочує. Царівна? Це ж яка?

— Матфеєва не зупинити, він зовсім царя підімне, — продовжував голос. — Я в нього багато часу проводжу, наскрізь його, лиса старого, бачу. Він думає, я до дочки його хирлявої свататись буду, мене вже майже зятем вважає, не криється. Хоче він царя улестити, щоб не Федора й не Івана, а Петра наступником зробив. Мовляв, сини від Милославської хворобливі й нездатні, а наришкінське вовченя міцне й жваве. На Масляну, коли катання в Коломенському буде, хоче Артамошко з государем про це говорити. Ти свого батька знаєш — Матфеєв із нього мотузки сукає. Не зуміємо завадити, сама, Сонюшко, знаєш, що буде.

Сонюшка? Так Галицький в опочивальні у царівни Софії! Ах, спритник, ах, інтриган! Канцлер у нього, значить, «Артамошко», а Сашенька «хирлява»? Ну, князю, буде тобі за це!

Від обурення (та й радості, що вже приховувати), фон Дорн зачепився залізним налокітником об стіну, через що стався брязкіт і гуркіт.

— Що це? — скинулася Софія. — Наче залізо гуркотить. Невже і справді Залізний Чоловік, про якого дівки базікають? Чув, Васильку?

— Як не почути. — Голос Василя Васильовича зробився різким. — Немає ніякого Залізного Чоловіка. Це хтось нас із тобою підслуховує. Гуркотіло он звідти, де ґрати під стелею. Навіщо вони там?

— Не знаю, Васильку. В усіх кімнатах такі. Щоб повітря не застоювалося.

— Зараз подивимось.

Пролунав скрегіт, наче по підлозі волокли лаву чи стілець, потім оглушливий брязкіт, і голос князя раптом зробився голоснішим, як коли б Галицький кричав Корнеліусову просто у вухо.

— Еге, та тут цілий лаз. Труба кам'яна, навскіс і вниз іде. Ану, царівно, гукни мешканців. Хай розвідають, що за чудеса.

У дірі заскрипіло, посипалось кришиво вапна — видно, князь нишпорив рукою або скріб кинджалом.

— Гей, хто там! Варту сюди! — долинув здалеку владний голос царівни.

— Зачекай, не відчиняй, — шепнув Василь Васильович. — Я через ті двері вийду… Чоботи дай і пояс. Он, під лавою. Прощавай, Сонюшко.

Корнеліус зволікав, чекав, що буде далі. Мешканців, тобто дворян із внутрішньої кремлівської охорони, він не злякався — що вони йому зроблять із другого-то поверху, де покої царівни?

Загрюкали каблуки, в опочивальню до Софії вбігли не менш ніж п'ятеро.

— Чого даремно хліб їсте? — грізно крикнула їм царівна. — Государеву дочку занапастити хочуть, через трубу таємну підслуховують. Ось ти, рудий, лізь туди, піймай мені злодія!

Скрипіння дерева, сторожкий бас:

— Царівно, вузько тут, темно. І вниз обривається. А як розіб'юся?

Софія сказала:

— Вибирай, що тобі більше до вподоби. Так чи то розіб'єшся, чи то ні. А не полізеш, скажу батенькові, щоб тебе, холопа ледачого, повісили за недбальство. Ну?

— Лізу, царівно, лізу. — Шурхіт і брязкання. — Ех, не підведи, Владичице Небесна!

У кам'яній трубі зашуміло, завило, і фон Дорн зрозумів, що зі стелі йому на голову зараз упаде кремлівський мешканець. От тобі й другий поверх!

Ледве метнувся за ріг, як у підземеллі загуркотіло, й тут же пролунав радісний крик:

— Живий! Братці, живий!

Ця звістка мушкетера зовсім не втішила, тим паче що вслід за радісним криком почувся інший, грізний:

— Ану давай за мною! Не розіб'єтесь, тут похило!

Забувши про обережність, капітан стрімголов кинувся назад. Поки біг, дотримуючись усіх зиґзаґів і поворотів, із підслухів, що прокинулися, доносились крики і лемент. Жіночий, верескливий:

— Таті в палаці! Вбивають!!!

Дитячий, допитливий:

— Пожежа, так? Пожежа? Ми всі згоримо?

Басисто-начальницький:

— Мушкетерам стати вздовж стін, за вікнами дивитися, за підвальними дверима!

Ой, лихо! Тепер із погребів не виберешся — власні солдати і схоплять.

Позаду гупали чобітьми мешканці, зовсім близько. Піймають — на дибі підвісять, аби вивідати, для кого шпигував. Гірше за все те, що зрозуміло, для кого — матфеєвський підручний. То ж бо вороги Артамона Сергійовича, Милославські з Галицьким, зрадіють!

Бігти в дров'яну комірчину не можна було — там біля дверцят напевно вже стоять. Нічого не вдієш — повернув од розвилки в інший бік, у вузький прохід, куди до цього не забирався. Втрачати все одно було нічого.

Чоботи мешканців прогупали далі — й за те спасибі. Корнеліус навшпиньках, притримуючи шпагу, рухався в непроглядній пітьмі. Свічка від бігу погасла, але знову запалювати було боязно.

Зачепився ногою за камінь, із брязкотом упав на якісь сходинки. Почули ззаду чи ні?

— Хлопці! Он там зашуміло! Давай туди!

Почули!

Мушкетер швидко-швидко, перебираючи руками й ногами, почав дертися вгору по темних сходах. Стіни скреготіли по плечах з обох боків, бо хід зробився ще вужчим.

Головою в залізній касці капітан стукнувся об камінь. Невже тупик? Ні, просто наступний прогін, треба розвернутися.

Проминув іще чотирнадцять сходинок — залізні дверці. Замкнені, а вибивати ніколи.

Знову прогін, знову дверці. Те ж саме — не відчинити.

Вище, вище. Швидше!

От сходинки й закінчились. Дертися далі було нікуди. Мешканці до сходів іще не добралися, та скоро доберуться.

Усе, кінець.

Він заметався на тісному майданчику, безпорадно занишпорив руками по стінах. Пальці зачепили малий штир, який стримів із стіни. Щось заскреготіло, крякнуло, і стіна раптом поїхала вбік, а з відтуленого отвору заструменіло м'яке променисте світло.

Не замислюючись про значення та природу явленого чуда, Корнеліус кинувся вперед. Проскочив кімнату зі стільчаком (либонь, нужник?), потім приміщення побільше, з оксамитовим балдахіном над здоровенним ліжком, вилетів до молитовні.

Безліч ікон, на визолочених стовпчиках горять свічки, а перед візерунчастим, інкрустованим самоцвітами розп'яттям стоїть навколішках бородатий чолов'яга в білій сорочці, тулиться лобом до підлоги.

Почув залізний гуркіт, удавився обривком молитви. На капітана обернулося застигле від жаху лице — вирлооке, щокате.

— Злодійчук, — просипів великий государ Олексій Михайлович. — За мною прийшов!

Пухкою, в перснях рукою цар ухопив себе за горлянку, заплямкав губами, а з рота неслося вже не сипіння — здавлене хрипіння.

Треба ж статися такому нещастю — злякав несподіваною появою його царську величність! Хто ж міг подумати, що таємний хід виведе в государів апартамент?

Корнеліус кинувся до монарха, від жаху забувши російські слова.

— Majestat! Ich…[16]

Олексій Михайлович гикнув, дивлячись на завішене білим лице з двома дірками, м'яко похилився набік. Біда! Лікаря треба.

З молитовні капітан вибіг до передпокою, зриваючи на ходу маску. У двері квапливо застукали — Корнеліус відскочив за портьєру. Постукали ще, тепер настирливіш, і, не дочекавшись відповіді, ввійшли: троє в білих із сріблом