Мирослав Іванович Дочинець - Карби і скарби. Посвіт карпатського світу

добув собі ймення в горничарному цеху. Дякуючи його дарунку, я збагнув, що посудина має нагадувати жіночий стан. Має будити, навертати людський взір. Ось чому мої корчаги, скляниці й винні жбани так любило панство. Це і є мій потаємний хист, яким я досі ні з ким не ділився, аби не насмішити людей. Та й нащо, цього не навчиш, як не навчиш любити жону… Жони вчувають чоловічу особливість здалека, як кобила вівсяне поле», – у спопелілих очах старого сіклися збитошні чортенята.

З того дня я й на мачину не шкодував, що служу цьому чоловіку. Копав глинище з потроєною силою. Не так побивався за матеріал, як грів надію, що й сам віднайду якусь дивницю. Висліпував очі, та земля ніяких дарів не показувала, лише покривлене коріння й камінці, що розсипалися на вогнисту охру, якою жони мастили пристінки до празників. Земля не виявляла мені своїх таємниць, бо я ще не мав ключів до неї.

Того літа ще встиг я зв’язати для Галасових возів солом’яні «постоли». Коли вози гриміли долі кам’яним берегом, деякі горшки кришилися, і ніяка перев’язь не могла їх уберегти. І я переплів колеса житньою соломою, а поверхи зв’язав реміняччям. Тих «постолів» ставало аж до битого путівця, а раз ми в’їхали з ними і в саме Мукачево. Городяни по тому довго торочили, що добре б так обувати возові колеса бодай на Піяці й на вулиці Святої Коруни, щоб панам не гриміло в вухах і порох не лягав на купецький крам. То їх жура, а в нас жоден горнець більше не тріснув дорогою. Мене за це виряджали в неділю з товаром на базар. Може, з подяки, а може, тому, що я знав рахунок ліпше, ніж молоді Галаси.

Кажуть, що горшки не святі ліплять. Міг би стати і я горничарем, і взяти собі якусь їхню дівку, і збити хижку з глини, і довбати оту глину день при дні аж до останньої ями, гробової, аби в глині й спочити. Міг би, та судьба кликала мене дзвіночком не глиняним, а сріберним.

Скриня маленьких секретів

Є знання, які начебто й не потрібні, але радісно тримаються твоєї голови. Десь у різні часи, в різних місцях і від різних людей ти їх набув і держиш у скрині пам’яти про всяк випадок. Такі собі маленькі секрети на пожиток для уважливих.

Голу жінку комарі не кусають. Цілком голу.

Запах відчуєте гостріше, якщо ніздрями затримаєте воздух, аби зігріти його.

Багато голубів – на ситий рік.

Гіркий перець (я його люблю) не слід кусати, ліпше різати тоненькими кільцями й так доносити до рота.

Птиці в тривалих перельотах набивають собі під пахвами тверді мозолі, які їм помагають «різати» вітер. Як мозолі наших сердець.

Муравлі – великі п’яниці. Вони підгодовують власними яйцями мушок, котрі пирскають п’янкою слиною.

Зозуля кує – пару собі глядає.

Щука в місяцю маю міняє зуби.

Когути на світанні починають піяти з дальніх кутків.

Птиці ніколи не співають у морі.

Голуба барва холодить око, освіжає простір.

Гроші як ніщо инше пахнуть своїми хазяями.

У жінок природна увага до деталей. Тому вони найліпші слухачі.

Коли ми сміємося, вік наш визначити важко.

Перед грозою пахне рибою, після грози – раками.

Найголосніше співають птиці-самці. Надто коли самиці сидять на яйцях.

У стаді першими йдуть черлені корови, за ними чорні, далі – бурі.

Сніг найліпше пахне в ранковий час.

Невипалена добре цегла робить будинок сирим і рихлим.

Стара книга пахне так, як і стара людина.

Птиці незмірно більше сидять, аніж літають.

Не кидайте у птахів каміння – розклюють ваші добра.

Найлегший день – четвер. У четвер піддаються й труднації.

Щоб угамувати нараз грижу, слід спалити в баночці шерсть і прикласти до хворого місця.

У неділю пси по-иншому гавкають.

Аби квашення не пліснявіло, на дно діжі треба класти річкову гальку.

Колючі вуса – колючі очи – колючий язик.

Зозуля в голому лісі – на «голий» рік.

Компас у лісі – дерева. З північного боку гілля росте погано.

Євреїв воші не люблять, бо в них квасна кров.

Ведмедиця, коли зачує кончину, родить у барлогу двійню.

Ведмідь ніколи не зачепить жінку.

Ведмідь, коли заб’є ведмедя-суперника, хоронить його в ямі.

Перепілка водопій не шукає – п’є росу.

Поцілунок у плече

Я чоловік чулий, хоч і не помисливий. Та згадка про один трапунок ні-ні та й зігріє встаріле серце. Був час збирання, і я в перші роси пускався в обходи мукачівських околиць. І стрічався мені не раз чоловічок циганкуватого, занехаяного вигляду. Він теж клопотався промислом. Кождий із нас збирав своє: я – зілля, він – залізяччя, лахміття і скло, аби обміняти на питво і якусь потраву. Мене майже не помічав – який я мав би для нього інтерес?! Був не із заліза, а лахи ще носив на собі сам. Зате я, за своєю звичкою, поглядав у його бік із цікавістю. Силкувався означити його чин: жебрак, прибитий лихом, причинний, пропийдух чи просто упалий на дусі? Було щось у ньому таке, що пропити, занапастити дотла не можливо – якийсь, хоч і крихкий, та стрижень нутряної гідности. Я зазвідав про нього сторожиху зеленгоспу, й та прояснила, що се вдатний був музика. Грав панству по рестораціях та винних симпозіумах під Ловачкою. І понад те, був кликаний і до Пешта, і до Лемберга та Праги. Та перекотиполе не хапається корінням. Так і покотився в скорій славі спадом. А розгул і горілка довершили своє діло. Слух підупав, руки загубили чуття і легкість. Біда невелика, що пропав музика. Грати – не орати… Видавали в ньому приналежність до штуки очи – налиті густотою самотности, спраглі якоїсь невтоленної потреби.

Мені кортіло вчинити йому якусь послугу, піднести бодай благенький дарчик. Може, підлікувати? Я видів, що йому бракує. Але як се обернути – чоловік держався відрубно й навіть гордовито. Світ він носив у собі, а на собі – брухт чужого життя. Але життя се мудріше за нас і скоро піднесло нагоду. Для ліків мені знадобилося вороняче пір’я. А ворони купно гніздяться в акаціях під Павловою горою. Я подався туди за пером. Коли назбирав доста, полудень палив спекою, піт виїдав очи. Вирішив перебути часину під пахкою жимолостю, бо дуже люблю сю витку рослинність іще з тайгових походів. І тоді я вздрів його – нужденного скрипаля в задубілій від лепу сорочці й обтріпаних холошах. Він грав. Неподалік курився міський смітник – видать, там він знайшов скрипку, те, що було колись нею. Обчухрані, потріскані дека, приломлене руків’я, відсутність струн. Одначе він грав. Брудна поросла щока злилася з інструментом, чорна кисть граціозно держала смичок із ліщини, злітала й опадала птицею в такт нечутної нути. Випросталася, аж виросла підморена статура, ожила по-гусячому шия, а голова, досі нечесана й похнюплена, тепер розхристано металася в палкому надихненні. Сі безгомінні рухи були такими злагодженими й красивими, що, видавалося, і направду збуджують воздух незвичною музикою.

У солодкому самозабутті він грав для ворон, гадаючи, що довкола безлюдно. Не міркував, що за кущем розімлілої жимолості стоїть і слухає ще один слухач. І коли руки його вже вхляли, дихання сперлося від надміру почуттів, а голова безвольно впала на скрипку, пригорнуту до грудей, я неспогадано для самого себе заплескав. Спершу несміло і тихо, а відтак густіше й лункіше. Він почув і злякано обернувся, огорнувши мене тривожним, здивованим взором. Проте не засоромився. Не опускаючи скрипки, звільна рушив до мене – і в очі