Дмитро Білий - Козацький оберіг

й миттю протиснувся за обладунки, що стояли біля стіни. До лат було прикріплено довгий парадний темно-синій плащ з вишитим золотом гербом. Данько надійно заховався за плащем і обережно визирнув з-за його краю. Прямо перед ним стояла спиною сеньйора Гельда. Вона хижо озирнулася на двері зали, з якої щойно вийшла, і в її чорних очах зблиснули зловісні вогники. Сеньйора дістала зі своєї чорної накидки невелику ляльку. Данько здивовано помітив, що іграшка була вбрана в чорну сутану — майже таку, як на інквізиторі. Гельда підняла ляльку, звертаючи її дерев’яне обличчя в бік зали, щось прошепотіла й різким рухом встромила довгу голку в її груди! Потім сеньйора задоволено заховала ляльку під свою накидку і зникла в темному коридорі.

Данько вибрався з-за обладунків і обережно, озираючись на всі боки, вийшов на вулицю. Латники інквізитора стояли біля воріт палацу. Данько обійшов їх, витягнув з воза торбу алхіміка й замислився. Справа дійсно почала набирати небезпечних обертів.

Хлопець зітхнув та з великою нехіттю знову увійшов до палацу. Коли він знову опинився в залі, то відразу побачив княгиню Ярину. На ній була та ж біла сукня, у якій її востаннє бачив Данько. Дівчина ледь стояла на ногах, і її очі на схудлому блідому обличчі зацьковано дивилися на інквізитора. Той сидів, потираючи руками свої груди навпроти серця, і суворо дивився на княгиню.

— …Я не розумію, про що ви кажете, — говорила Ярина, — я ніколи не займалася ворожбою, я не відьма.

Данько застиг біля дверей, тримаючи в руках торбу алхіміка.

— Ну що ж, княгине, тоді нам доведеться зробити обшук у вашій кімнаті, — жорстко сказав інквізитор і звернувся до сеньйори Гельди: — Сподіваюся, ви не будете заперечувати?

— Я не думаю, що наша княгиня займається відьмацтвом, — лагідно промовила Гельда й торкнулася плеча Ярини. Від цього доторку княгиня відсахнулася, з жахом дивлячись на сеньйору. — Але, щоб підтвердити її непричетність до відьомства, я не лише не заперечую, я навіть прошу вас зробити обшук в її кімнаті.

— От і добре, — піднявся з місця інквізитор. Тут він помітив хлопця й тицьнув у нього гачкуватим пальцем:

— Нехай він також іде з нами! Буде свідком обшуку.

Ярина озирнулася на Данька, і в її очах промайнуло здивування. Здається, цей погляд перехопила сеньйора Гельда. Данько пригнув голову й пішов за ними.

Вони проминули коридор і зайшли в невеличку кімнату із заґратованими вікнами. Тут було багато свіжих квітів і рушників, обшитих тонким мереживом. Данько подумав, що відчував би себе в цьому покої дуже добре й затишно, якби не обставини, за яких він у ньому опинився.

Очі інквізитора забігали. Він хижо пригнувся і став нагадувати великого чорного птаха, який розорює голуб’яче гніздо. Його гачкуваті пальці почали розкидати речі княгині і зривати рушники зі стін. Алхімік хотів щось сказати, але замовк на півслові. Сеньйора спокійно дивилася на все це. Ярина мовчала, але її губи тремтіли, здавалося, вона ось-ось заридає.

Данько почував себе зле. Передчуття, що зараз скоїться лихо, лещатами стисло його серце.

— Ось! Знайшов! — переможно вигукнув інквізитор і підняв якусь річ, витягнувши її з-під подушки на ліжку княгині.

Усі швидко підійшли до нього. У руках, піднесених над головою, інквізитор Густав тримав ляльку в чорній сутані. З грудей ляльки стирчала довга блискуча голка.

Глава 5. Що можна побачити при спалахові блискавки

Інквізитор наказав зачинити Ярину в її кімнаті та поставив біля входу та під вікнами охоронців. Він, тріумфуючи, дивився на алхіміка й Данька.

— Я вважаю, що необхідно зараз же закувати її в кайдани, — суворо сказав інквізитор, коли вони поверталися в залу. Тут він глянув на алхіміка й додав: — Тепер ви самі переконалися, що немає підстав сумніватися у причетності княгині Ярини до відьомства. За допомогою цієї ляльки вона хотіла мене убити, але я переборов ці пекельні чари!

Алхімік мовчав, опустивши голову. І тут Данько, вилучивши слушну хвилину, схопив алхіміка за руку і швидко прошепотів йому на вухо:

— Пане Зеноне, цю гидку ляльку підкинула Ярині сеньйора Гельда, я сам бачив.

Алхімік кивнув головою і сказав:

— Пане Густаве, мені необхідно порозмовляти з вами віч-на-віч.

Інквізитор здивовано подивився на алхіміка, але сказав сеньйорі Гельді:

— Перепрошую, сеньйоро, але мені треба порадитись зі своїми помічниками.

Сеньйора Герда на мить злісно зблиснула очима, і Данькові здалося, що цей погляд не обіцяє йому нічого доброго.

— Так, так, — відразу відповіла вона, — хіба я можу втручатися у ваше високоповажне розслідування?

Алхімік, Данько і інквізитор зайшли до зали й зачинили за собою двері.

Інквізитор запитально вперся поглядом у алхіміка та Данька. Хлопець швидко розповів про те, що бачив, як Гельда встромлювала голку в ляльку в сутані.

Інквізитор спохмурнів, вираз в нього був, як у хижака, від якого раптом втекла здобич.

— Добре, я візьму до уваги свідчення вашого учня, пане Зеноне, — повільно сказав він, — а тепер мені треба наодинці порозмовляти з пані Гельдою.

Інквізитор відчинив двері зали, підійшов до Гельди й суворо промовив:

— У мене до вас є кілька запитань.

Та схилила голову, знов з-під лоба зиркнувши недобрим оком на Данька:

— Я не заперечую. Ви можете пройти до моєї кімнати, щоб пересвідчитися, що в мене немає жодних відьомських речей.

За цими словами сеньйора розвернулася й почала підійматися сходами на другий поверх маєтку.

— Залишайтеся тут! — наказав інквізитор Данькові й алхіміку та пішов за сеньйорою.

Данько й алхімік перезирнулися. Коли кроки на рипучих сходинках затихли, Данько стрепенувся й несподівано для самого себе промовив, озираючись навколо:

— Пане Зеноне, думаю, нам треба дізнатись, про що вони будуть розмовляти. Я спробую прокрастися на другий поверх і підслухати їхню розмову.

— Будь обережним, Даньку, — зітхнув алхімік.

Хлопець швидко вислизнув із зали й навшпиньки почав підійматися старими дерев’яними сходами. Він прокрався до другого поверху, обережно визирнув з-за стіни і, переконавшись, що в коридорі нікого немає, почав скрадатися вздовж стіни. Тут було декілька дверей, з-під однієї пробивалося світло.

Данько підкрався до дверей і приклав до них вухо. Він почув голоси інквізитора й сеньйори Гельди, але розібрати, про що вони говорять, було неможливо.

Данько в розпачі озирнувся й наважився обережно відкрити двері до сусідньої кімнати. Двері легко відчинилися. На щастя, тут нікого не було. Данько прослизнув усередину. Повний місяць за віконцем ледь освітлював масивні меблі. Хлопець придивився й побачив під стелею віддушину, що вела до сусідньої кімнати. Данько взяв велике важке крісло й обережно підсунув його до стіни, потім поставив зверху стілець. Затамувавши