Дмитро Білий - Козацький оберіг

Данько здригнувся і прокинувся. Вони їхали серед лісу. Вечоріло. Було прохолодно, високі стовбури дерев похмуро підступали до краю дороги. Накрапав дрібний дощик. Вершник, який їхав попереду, тримав у руках смолоскип, мінливе світло якого робило все навколо зловісним і таємничим.

Виявилося, що поки Данько спав, вони зустріли дорогою селянина, який погодився провести їх до княжого маєтку. Хлопець почув, як селянин, не помічаючи застережливих жестів алхіміка, простодушно розповідає інквізитору:

— …Та що ви, княгиня Ярина дуже хороша. Вона лікувати вміє, рано-вранці ходить чудодійні трави збирати. Ми, селяни, знаємо, що вона завжди допоможе у скрутну хвилину: і грошей дасть для господарства, і вилікує від тяжкої хвороби. Навіть птахи її не бояться, я сам бачив, як на її руки та плечі сідають.

Інквізитор слухав, кивав головою, заохочуючи балакучого селянина продовжувати свою розповідь, але хижа усмішка не щезала з його вузьких губ.

— Тільки ось останнім часом, як її батько помер і з’явився цей магістр, щось недобре почало навколо маєтку коїтися. Та ви, мабуть, і самі про це чули. Княгиню, кажуть, під охороною тримають, і вже давно не бачили, щоб вона свої чудодійні трави та квіти збирала. А тут ще ця сеньйора Гельда. Страшна жінка. Набрала до маєтку найгарніших дівчат з нашого села собі у служниці — і більше їх ніхто не бачив. А ще люди бачили постать жінки, яка летить у нічному небі при світлі повного місяця.

Із цими словами селянин побожно перехрестився і промовив:

— Тут мені до свого села треба повертати, а ви оцим шляхом їдьте, до маєтку скоро й доберетесь.

Коли селянин щез між деревами, інквізитор обернувся до алхіміка:

— Тепер ви самі переконались, що мої підозри підтверджуються з кожною хвилиною. Впевнений, що княгиню необхідно відразу арештувати і, можливо, на місці допитати.

Зенон злякано глянув на нього, але опанував себе і зневажливо потиснув плечима:

— Але ж це ні про що не свідчить. Квіти збирати не гріх, а щодо жінки в нічному небі, так забобонним селянам і не таке може приверзтися. І не забувайте, що ви не можете притягнути людину до допиту, якщо не знайдете прямих і безпосередніх доказів.

— Впевнений, що докази ми знайдемо відразу, — криво посміхнувся інквізитор.

Невдовзі шлях став ширшим, ліс закінчився. Вони оминули невелике озеро, на поверхні якого при світлі місяця біліли лілії, та кілька майстерень біля замкової стіни. На стінах палацу палали смолоскипи, у світлі яких Данько побачив вартових зі списами.

Вони під’їхали до воріт, інквізитор зіскочив зі свого віслюка й загрюкав у ворота.

— Хто ти такий і як смієш так нахабно ломитися до нашої пані? — почувся зі стіни сердитий голос вартового.

— Відкривайте іменем Святої Інквізиції! — загорлав інквізитор Густав. — Я маю вердикт Верховного церковного суду на розслідування у вашому маєтку!

Але вартовий виявився обізнаним у законах Польського королівства й відразу відповів:

— Ви що, хіба не знаєте, що церковні вердикти не мають сили в межах шляхетських маєтків?

Інквізитор Густав знітився й думав, що ще сказати впертому стражнику, як почувся жіночий голос:

— Вітаю вас, пане інквізиторе, не звертайте уваги на нашого вартового, ми завжди з пошаною ставилися до Святої Інквізиції. Зараз для вас і ваших супутників відкриють ворота.

Данько пополотнів. Він пізнав голос сеньйори Гельди. Хлопець мимоволі зсунув капелюх на самі очі.

Раптом інквізитор схопився за серце й захитався. До нього підбігли його охоронці й підхопили під руки. Обличчя інквізитора було надзвичайно блідим, на лобі виступили краплини поту. Утім, він швидко оговтався й відштовхнув латників.

— Це чародійство, спрямоване проти мене, — захрипів він, — у цьому маєтку справді діється диявольське чародійство!

Ворота відчинилися, й інквізитор рішучими кроками увійшов у двір маєтку, замощений бруківкою. За ним посунули латники, і зарипів колесами віз, у якому сиділи алхімік Зенон та Данько. Хлопець увібрав голову в плечі та злякано озирався навколо. Позаду зі зловісним скрипом повільно зачинилися ворота.

Глава 4. Лялька із голкою в серці

На подвір’ї маєтку їх зустріла сеньйора Гельда. На ній поверх темного плаття була одягнена широка чорна накидка, зав’язана на шиї шовковим шнуром. Великі виразні очі були холодними, хоча її темно-червоні вуста солодко посміхалися.

— Дякуємо, що завітали до нас, пане Густаве! — привітно сказала вона. — Сподіваємося, вам, як людині досвідченій, вдасться зняти підозри з цього маєтку.

— Розслідування покаже, — суворо відповів інквізитор, — але обіцяю, що слідство буде неупередженим і гарантією цього буде участь львівського алхіміка Зенона, який разом зі своїм учнем прибув сюди.

Данько після цих слів опустив голову ще нижче й підняв плечі. Сеньйора Гельда байдуже ковзнула по ньому поглядом і сказала:

— На жаль, опікун княгині знаходиться далеко, а сама княгиня останнім часом занедужала, тому прошу з усіма питаннями звертатися до мене.

Інквізитор похмуро кивнув і став підійматися сходами, що вели до дверей палацу. Алхімік і Данько пішли за ним. Палац був стародавнім, з високими кам’яними стінами та вузькими вікнами, що більше нагадували бійниці. Вони зайшли у простору залу з високим каміном, у якому палав вогонь. По коридору та вздовж стін стояли лицарські обладунки, на стінах висіли довгі дворучні мечі та щити з химерними гербами. Між зброєю Данько побачив широкі гобелени, на яких було зображено лицарів на баских конях та прекрасних дам, які тримали в руках квіти, сумно визираючи з високих стін кам’яних замків.

Весь час Данько уважно розглядав коридори та двері палацу, прикидаючи, як саме можна було би втекти звідси з Яриною, якщо справи повернуться на гірше.

Сеньйора Гельда завела їх до камінної зали й запросила сісти на круглі стільці.

— А ваш учень нехай побуде в коридорі, зараз ми обговорюватимемо справи, про які не повинні знати непосвячені, — промовив інквізитор.

— Іди, хлопче, — кивнув Данькові алхімік Зенон, — тільки принеси мені торбу з моїми речами, яку я залишив у візку.

Данько, який відразу відчув себе незатишно в цій похмурій залі та ще й у присутності сеньйори Гельди, яка, на щастя, поки його не впізнала, із радістю пішов до виходу. За своєю спиною він почув голос Гельди:

— А зараз я приведу княгиню Ярину.

Данько вийшов у ледь освітлений коридор. Раптом його увагу привернув малюнок на невеликому гобелені Данько підійшов до нього і спробував уважніше роздивитися. На гобелені було зображено високого сивобородого старця, який протягував закутому в лати рицарю меч і чотири стріли, що лежали на товстій книзі.

У цей час за спиною Данька почулися легкі кроки. Данько перелякано озирнувся