Енн Тайлер - Блакитне мереживо долі

посмішку. Найцікавіше те, що на роботі у Дейна не було самого степлера! А одного разу він поїхав у район, де жила його мати, разом із другом на прізвисько Кінь. Разом вони серед ночі перемотали скотчем усі двері. Подібна авантюра викликала в Еббі приступ реготу.

— Але навіщо? — запитувала вона, але він нічого не пояснював. Єдиний раз він сказав слово «мама» і тепер, можливо, шкодував про це.

Він пив, і хоч як це не було огидно, але надавало йому якоїсь незграбної хуліганської чарівності і, навпаки, подобалось Еббі. Його можна було впізнати за півкварталу — за його ходою, руками, запханими до кишень, довгим волоссям, що закривало обличчя, за спиною у вигляді букви «С». Не лише бідні люди викликали співчуття! Певною мірою він жив так тяжко, як і негритянські діти, яких Еббі навчала цього літа. Його печаль вражала Еббі у самісіньке серце.

Вона подивилася на його профіль, частину щоки, що виглядала з-під окулярів, і всміхнулася, хоч він цього і не помітив.

— Отже, до чого це я розповідав, — сказав Дейн і підняв руку, показуючи напрямок свого повороту, — про свого двоюрідного брата.

— Так, саме це, — підтвердила Еббі.

— Його звати Джордж, — сказав Дейн, — я живу у нього.

— А я його знаю?

— Ні, він старший, у нього кар’єра і таке інше. На наступні вихідні він їде зі своєю дівчиною до Бостону.

Машина круто повернула на вулицю Боутон, Еббі встигла вхопити сумку, перш ніж вона впала.

— І я буду вдома сам, — сказав Дейн. Він припаркувався біля парадного входу Вітшеків і витяг ключі. Музика різко припинила грати, але він продовжував сидіти на місці і дивитися у вікно. — Я подумав, може, ти прийдеш до мене, а мамі скажеш, що ночуватимеш у подруги.

Еббі чекала подібної пропозиції. До цього все йшло з самого початку, вона хотіла, щоб цей момент настав. Але її відповідь вразила навіть її саму.

— А, — сказала вона, — та я ще не знаю.

Дейн повернувся і глянув на неї через окуляри.

— Що ти не знаєш? — запитав він.

— Про яку подругу сказати. До того ж, я, можливо, буду зайнята у той вечір, допомагатиму батькам. Але я не впевнена. — Виходило не дуже добре, й Еббі злилася на себе за своє надмірне хвилювання. — Я подумаю, — сказала вона Дейну і щоб скоріше забути про цей епізод, вискочила з машини.

Йдучи попереду хлопця до будинку, Еббі ніби бачила зі сторони свою струнку талію, те, як спідниця хитається у такт її ходи, як волосся спадає на спину. Звісно, Дейн продумав усе заздалегідь. Зрозумів, що хоче її і уявляв, як це пройде. Усвідомлюючи це, Еббі відчувала себе загадковою, бажаною і дорослою.

Ред Вітшенк і його ще один друг Ворд Рейні стояли на газоні та розмовляли з двома робітниками. Один із них тримав пилку, а Ред та інші — сокири. Навколо них лежала величезна купа зрубаних гілок та шматків стовбура. Дерево, очевидно, було велетенським. І аж ніяк не вмирало, судячи з зеленого листя. Залишки стовбура все ще лежали біля ґанку, на перший погляд, метрів зо три заввишки, з рівним зрізом, що надавало цьому залишку вигляд колони.

— … вирішили, що приїде Мітч і скаже, скільки треба залишити, — говорив Ред чоловікові з пилкою.

— Та не захоче він нічого залишати. Навряд чи він буде витягати коріння з землі, залишиться надто велика дірка, — відповідав йому той.

— Думаєш, він привезе машину для подрібнення пеньків?

— Було б непогано.

Еббі гукнула:

— Привіт усім!

Хлопці повернулися.

— Привіт, Еббі, — сказав Ред, — привіт, Дейне.

— Привіт, — беземоційно відповів Дейн.

Еббі завжди вважала, що ім’я Реда не пасує до його зовнішності. Він мав би бути рудим і повненьким, з рожевою шкірою і ластовинням. А натомість він був чорно-білий, високий і худий настільки, що у нього стирчав кадик і кістки на зап’ястях (наче ручки шухляди). Сьогодні на ньому була футболка — більше дірок, ніж тканини — та штани хакі з брудними колінами. Його можна було прийняти за одного з робочих.

— Знайомтеся, це Ерл і Лендіс, — сказав Ред. — Це вони повалили дерево. ― Хлопці, не посміхаючись, кивнули, а Ворд лише підняв руку.

— Удвох повалили? — запитала Еббі.

— Ні, нам Ред допомагав, — сказав Ерл.

— Я лише підтримував, — сказав їй Ред. — Ніхто, крім Ерла та Лендіса, не знає, як разом із деревом не повалити все інше.

— Уклали, наче дитину у люльку, — задоволено сказав Лендіс.

Еббі глянула угору на навіс із листя над ними. Дерев залишилося багато і не помітно, що стало менше затінку, але все одно цього зрубаного дерева було дуже шкода. Його колоди виглядали цілком здоровими, а у повітрі пахло соком дерева, сильно і різко, як свіжою кров’ю.

Чоловіки продовжували обговорювати, що робити з пеньком. Ерл вважав, що треба просто зрізати стовбур під корінь та й усе, а Лендіс пропонував дочекатися Мітча.

— А поки давайте порубаємо великі гілки, — сказав Лендіс і, на підтвердження слів, поставив ногу на найближчу гілку і замахнувся сокирою. Еббі подобалося слухали розмови робочих, вона відчувала себе дитиною, як колись, коли сиділа у батька на прилавку, гойдала ногами і вдихала запах металу і машинного масла.

Ерл смикнув шнур електропилки — вона видала потужний рев — і підніс лезо до найтовстішої частини гілки. А Ворд схопив іншу гілку і відтягнув її подалі.

— Ти сокиру не приніс? — запитав у Дейна Ред. Дейн запалив сигарету, загасив сірник і сказав:

— Ти коли-небудь бачив, щоб у мене була сокира?

— Тоді я принесу тобі ще одну з підвалу, — відповів Ред і поставив свою сокиру біля кизилу. — Еббі, ходімо, я проведу тебе до будинку.

— А може, я вам чимось допоможу? — запитала Еббі, їй дуже не хотілося йти від Дейна.

— Якщо хочеш, можеш допомогти мамі готувати ланч, — сказав він.

— Ну добре.

Дейн мовчки попрощався з нею, піднявши брову, і вона пішла з Редом кам’яною доріжкою. Через шум пилки їй здавалося, що вона оглухла.

— Ти справді думаєш, що все це затягнеться до ланчу? — запитала вона Реда.

— Навіть довше! Сподіваюся, встигнемо до настання темряви, — відповів Ред.

От і чудово, подумала вона. У неї буде більше часу, щоб набратися сміливості і відповісти Дейнові. До вечора вона стане зовсім іншою людиною, зрілою і впевненою. Вони підійшли до ґанку, але Ред замість того, щоб залишити її тут і піти, раптом зупинився.

— Слухай, — повернувся він до Еббі, — я тут подумав, хочеш, я заїду за тобою перед весіллям Меррік?

— Я не впевнена, що взагалі на нього прийду, — відповіла Еббі.

Насправді вона вже майже вирішила не йти. Те, що їй надіслали запрошення, (на такому товстому папері, що знадобилося аж дві марки) стало для неї сюрпризом. Еббі і Меррік ніколи не були близькими подругами. До того ж,