Ніл Гейман - Книга кладовища

Ось. Ми, вигадники історій, знаємо, що побрехеньки — наше ремесло. Але це добра брехня, яка віщує правду, і наш обов'язок перед читачами — зробити ці оповідки щонайкращими. Тому що кожна історія десь комусь потрібна. Комусь, хто виросте з іншим світоглядом, хто без цієї історії буде іншою людиною. Комусь ця історія принесе надію, мудрість, доброту чи втіху. І саме тому ми пишемо.

Післямова

Ми були молоді й дуже бідні. Винаймали помешкання над крамницею у високому, вузькому і старому будинку. Кухня й вітальня були на одному поверсі, на наступному — одна зі спалень, ванна й мій кабінет, а ще вище — мансардова спальня й довга кімната з низькою стелею (такою низькою, що дорослому доводилося мало не коцюрбитися, щоб стояти під нею), і там були дитяче ліжечко та манеж. Мій син Майкл понад усе любив свій триколісний велосипед, але не мав де кататися на ньому вдома, не ризикуючи впасти додолу сходами, тому я брав сина, велосипед і виносив на подвір'я місцевої церкви, що стояла на іншому боці вузенької вулички. Там Майкл катався досхочу, а я сидів на сонечку, читав книжки, поглядав на сина, на сірі надгробки, з яких час наполовину постирав написи, і чудувався, як природно виглядає малюк у такому оточенні. Отак усе й почалося. Я подумав, що назву цю книжку «Книга кладовища». Як у Кіплінґа — «Книга джунглів».

Я піднявся в кабінет і спробував написати сцену, де збіговисько привидів сперечається про те, чи прийняти людське дитя на цвинтар. З'являється вампір і присоромлює їх, схиляючи до згоди, а вовкулака зголошується бути вчителем хлопчика. Вийшло не дуже. Не знаю, що сталося з тією чернеткою. Я ніколи нічого не викидаю, але відтоді я її не бачив. Я багато думав про цю книжку. І пообіцяв собі вирости у письменництві, щоб належно її написати.

Я писав.

Якоїсь миті я зневірився в тому, що колись її напишу. Але все одно мені подобалися кладовища й ця ідея.

За десять років я спробував знову. Коли дивився документальну стрічку про південноамериканські загони смерті. Якась дівчина щоночі ховалась у мавзолеї, бо на кладовища ескадрони смерті не заходили. І я зрозумів, чого бракувало в моїй ненаписаній книжці. Причина не виходити з кладовища — безпека. Так.

У будиночку з виглядом на озеро Вісконсин я ще раз написав ту саму першу сцену — я нічого не забув, — але знову вирішив, що їй бракує майстерності, і знову вирішив почекати, поки не стану гідним цієї історії письменником. Куди поділася та чернетка, теж гадки не маю, хоча я знав, що ніколи не повернуся до неї.

І потім, одного дня, я усвідомив, що саме зараз перебуваю в найкращій формі. Відкладати книжку, бо не володієш достатньою майстерністю, щоб її написати, здавалося безглуздим. І я почав писати розділ «Книги кладовища», писати з середини книжки, накидав одну сторінку, вирішив, що вона жахлива, але прочитав своїй доньці Медді, бо та спитала, що я роблю. «І що було далі?» — запитала вона. Мене це теж цікавило. Тому я продовжив писати цю історію про привид відьми, якій був потрібен надгробок. А коли закінчив її, то повернувся до початку книжки й написав перший розділ, потім другий і третій, уже в звичайному порядку.

Я писав ці історії в різних місцях. Перші три розділи — у крихітному будиночку в Корнуолі, у несезон, коли тумани огортали графство, мов океани, а з них, наче острови, виринали верхівки пагорбів, і я писав, сидячи на ковдрі в саду вдень і всередині біля каміна вночі.

Шостий розділ про те, як Ніх пішов до школи, я писав у старій готельній кімнаті в промерзлому Новому Орлеані. А закінчив книжку в альтанці в своєму саду — останню сторінку дописував, зморгуючи пекучі сльози. Тоді, і лише тоді, я зрозумів, чому ця книжка не з'явилася, коли я був молодим батьком. Я мусив пройти цей шлях зі своїми дітьми, виховати їх, викохати й навчитися того, що врешті-решт їх треба відпускати.

Для ювілейного видання з нагоди мільйона проданих примірників Дейв МакКін намалював прекрасну обкладинку в золотистих відтінках. Я не знаю, що таке мільйон примірників, — це просто цифра. Але я зустрічався з читачами, і кожна зустріч була для мене значущою. Вони розповідали, як фраза, що її сказав хтось із героїв: Сайлас, чи Ліза Гемпсток (так, вона родичка Гемпстоків з «Океану наприкінці вулиці»), чи сам Ніх, — змінила їхнє життя. Вони показували мені цитати з «Книги кладовища» у вигляді татуювань чи свої малюнки; вони показали мені те, чого я ніколи не забуду: мистецтво рухається в обох напрямках. Письменник розповідає історію і вважає, що вона про одне, а читач приймає цю історію в своє життя, і вона набуває іншого сенсу.

Я навчився професійно малювати надгробки з іменами людей на форзаці книжки (але для немовлят чи ще ненароджених я не малюю, це видається мені заграванням з долею, хоч я й не вважаю себе забобонним).

Поки я писав «Книгу кладовища», багато дізнався про життя, а поки жив — опанував письмо, щоб написати її. Інколи мені спадає на думку, що було б непогано дізнатися, чим нині зайняті Сайлас і решта Почесної варти. Я знаю, що після описаних у книжці подій Сайлас повернувся додому й дізнався, що за його відсутності дещо змінилося…

І я знаю, що коли історія приходить, вона приходить вчасно.

Ніл Ґейман

травень 2014 року

Примітки

1

Шайр — важковозна порода коней. Долоня — стандартна міра довжини для вимірювання зросту коней, дорівнює 10,2 см (тут і далі прим. пер.).

2

Авгури — жерці, які провіщали волю богів з огляду на поведінку певних птахів.

3

«Кіт у капелюсі» — дитяча книжка, в якій свого часу (1957 р.) вбачали абсолютно новий підхід до дитячої освітньої та розважальної літератури. Планована як оповідка з 250 найбільш уживаних слів, була складена автором Доктором Сьюзом з 220-ти. Мала надзвичайно великий успіх і кілька продовжень.

4

«Fidelis ad Mortem» — лат. «вірні до смерті».

5

Вчення про чотири стихії стало основою гуморальної теорії, згідно з якою здоров’я