Андрій Анатолійович Кокотюха - Втікач із Бригідок

Ніхто з трійці нічого на його передмову не сказав, і Кошовий повів далі вже впевненіше, бо прокручував зустріч подумки від учорашньої ночі.

— Ви, пане Снігур, розказували про листівки та брошури ворожого змісту, знайдені в цій кімнаті, коли тут жив Захар Ладний. Тоді ж обмовилися: до війни служили на залізниці, мали багато друзів серед росіян, часто бували в Петербурзі. Дасте гарантію, що добрих приятелів там у вас не лишилося? Чим доведете, що оту агітаційну писанину носили Ладному не ви? Та й підкинути могли, аби робити свою справу — очорнювати в його особі всіх січових стрільців. А оці ваші постійні нападки на мене з вимогою зупинити розслідування, бо воно, бачте, шкодить справі — це ж пряма загроза. Ви не раз наголошували: вигідно, аби ця історія забулася. Особисто вам вигідна, ви хотіли сказати.

Підхорунжий поклав руку на кобуру.

— Ви заберете свої слова назад. Або я змушу вас їх проковтнути, і ніхто тут мене не зупинить.

— А я б Кошовому повірив, — озвався Арсенич. — Є в наших лавах зрадники, давно про таке говорять.

– Є, — підхопив Клим. — Ним цілком можете стати ви, Арсенич. — Чого так дивитесь? Ось, — палець тицьнув на Гірняка, — він сказав мені, що про пригоду з Ладним дізнався від вас. Ви, старшино, примчали до Львова з Роздолу вже за кілька годин після арешту побратима. Дуже скоро дізналися про біду, а були ж за півсотні кілометрів від Львова. Чи, може, не були? Хто перевірить?

Арсенич зсунув брови.

— Так-так. І хто ж тобі оце наспівав?

— Ви досить швидко назвали прізвище Овчара. Фактично віддали мені його в руки, тицьнули, принесли на блюдці. Може, справді стрілецька розвідка дізналася, що ж він за один, ворожий снайпер. А може так бути, що ви своїм влучним пострілом прибрали спільника й, відповідно, небезпечного свідка. Після того ви лишаєтесь поза всякими підозрами. Тим більше, що я був присутній, коли вас звинуватили в убивстві Ладного. Ще й допоміг вам відбрехатися.

— То був наклеп! Ви… Ти ж сам…

Старшина захлинався від обурення й враз замовк, не знаходячи належних слів. Скориставшись його раптовим розгубленням, Кошовий повернувся до Гірняка:

— До вас так само виникають питання. Звісно, не так багато, як до цих добродіїв. Ворожа агентура в стрілецьких лавах — не дивина. Зазвичай вони ховаються під машкарою найнадійніших. Але так само вороги прикидаються патріотами. Нагадаю — ви втягнули мене в цю історію. З вашої легкої руки як утеча, так і подальша загибель Ладного відбулися на моїх очах. Я надійний свідок, я розповідатиму очевидне. І в тому, що Захар застрелив Косацького, охоплений ревнощами, не має бути сумнівів. Бо не в стрільцеві ж справа, треба кинути сили й відвернути увагу від того, важливішого злочину. Вам це під силу влаштувати.

Гірняк потер перенісся.

— Тобто ми тут усі троє змовники. Заодно. Це хочете сказати?

— Ні, — Клим знову набрав повні груди повітря, видихнув. — Я зараз довів, що запідозрити в убивстві інженера Косацького можна кожного з вас. У чому інтерес? Поясню. Російський агент, для себе я назвав його Баламутом, використовує загальну втому від війни та кризовий стан суспільства, аби зароджувати в найменш стійких сумніви. Ладний став першою, або, точніше, однією з жертв. Баламут перетворював січовика на таку собі сповільнену вибухівку. Коли вона мала спрацювати, за його задумом? Найближчим часом. Бо українська спільнота нарешті зробила неможливе — організувалася заради спільної мети. Австрійська влада обіцяє національну автономію, вважайте, одну з форм якої-неякої, але державності. Січові стрільці, добре вишколені та обстріляні в боях, є відповідником армії, котра готова державність захищати. Всі, з ким я говорю, і кожен із вас зокрема, застерігає від небезпеки кинутої на військо тіні. Ось як агент мав намір використати Ладного й таких, як він, рано чи пізно. Але потім дещо сталося.

Його вже ніхто не переривав. Снігур прибрав руку з кобури. Шацький підвівся, рипнувши стільцем, від чого напружений Арсенич здригнувся. Гірняк крутив ґудзика на пальті.

— Той, кого я називаю Баламутом, припустився помилки. Навіть завзяті хитруни помиляються. Йому потрібно було десь тут, у Львові, друкувати свою агітаційну продукцію, бо переправляти через кордон, а це значить — через фронт складно й ризиковано. Тому він дізнається від Захара, з яким устиг зблизитись, про хворобу його коханої Оксани. Припускаю — агент давно придивлявся до друкаря Косацького, а тут така нагода! Він мав змогу роздобути потрібні ліки, бо так уже повелося — вороги дістають більше можливостей. Так він розплатився з Олесем, при цьому розкривши себе. Рятуючи жінку, яку кохав не менше за Ладного, інженер погодився працювати на ворога. Легковажно думаючи — нічого особливого, це лише раз, подумаєш, листівки. Але коли до нього прийшли знову, й він відмовився, у відповідь почув приблизно таке: не вийде, шановний, віднині ми пов’язані. З пастки можна було вибратися лише єдиним способом — поки не наробив нічого гіршого, піти й признатися. Саме це інженер Косацький збирався зробити. Він став небезпечним, тому його треба ліквідувати. І тут, панове, той, кого я називаю Баламутом, тобто — один із вас, вирішив вразити одразу дві цілі. Перша — убезпечити себе від провалу вбивством Косацького. Друга і навіть більш важлива — повісити свій злочин на січового стрільця, героя війни Захара Ладного. Розрахунок точний: Захар розгублений, бо нікого не вбивав, та не готовий поки признатися, що піддався ворожій агітації. Хоч так, хоч сяк він кидає тінь на стрільців та всю українську спільноту загалом у найменш підходящий для цього момент! Тому погоджується на втечу. Його легко переконали, що на волі простіше довести невинуватість. А постріл Овчара мав поставити на цій історії жирну крапку. Ось тут Баламут задіяв усіх своїх ляльок. Наглядач Франц Коль, напевне, давно був підкуплений і за гроші виконував будь-які прохання. Думаю, він передав Захару листа від доброго друга з інструкцією, як себе поводити. Потім поплатився і сам продажний тюремник. Овчаром жертвувати не хотілося до останнього. Та щойно стало відомо — його вже шукають, так само прийшло попередження. Далеко втекти, як ми знаємо, ворожий стрілець не встиг.

Кошовий замовк. Дуже кортіло курити, та вирішив триматися.

— Приблизно так розвивалися події, — мовив він.

— Фантазія у вас буяє, — процідив Снігур.

— Якщо ти подумав таке про мене, то я виріс у власних очах, — Арсенич скривив кутик рота у посмішці.

— Ви не пояснили, до чого тут ми, всі троє, — нагадав Гірняк. — Якось же у вашу