Андрій Анатолійович Кокотюха - Втікач із Бригідок

забрати свої слова назад. Так само, як твердження про польські провокації. Москалі, пане Кошовий, ви ж доклалися до їхнього викриття. Історія була заплутаною. Але росіяни завжди все і всіх заморочують. Визнаю помилки, з цим і прийшов. «Українське слово» охоче надрукує мою статтю про те, як під носом у влади вільно почуваються ворожі агенти, мета яких — всіляко чорнити наш, русинський, тобто — український політичний, суспільний та військовий рух до національної автономії.

— Патетично.

— Зате вірно, погодьтеся. Я до ваших послуг, з голови до п’ят, пане Кошовий.

Подякувати Клим не встиг — двері широко прочинилися від сильного поштовху і до кімнати увірвався Михайло Снігур.

Цього разу він вдягнув форму, на боці висіла кобура з револьвером, від того завжди похмурий підхорунжий виглядав лиховісно, навіть небезпечно. Ставши посеред кімнати й обвівши зібрання сердитим поглядом, нарешті втулив очі в Клима, прохрипів, чітко, мов військові команди, карбуючи слова:

— Що це значить, пане Кошовий? Що відбувається, що за комедія, що ви собі дозволяєте?

— А чим ви обурені, пане підхорунжий? Ніби нічого поганого я…

— Мовчати! — Снігур тупнув ногою, далі не зважаючи на інших присутніх. — Я не мав часу знайти вас раніше, відразу потому, як мені переказали ваше дивне запрошення! Тобто спершу хотів і мав змогу, та потім передумав. Усе одно ми зустрілися, нема різниці, коли. Ви порушили всі угоди, всі домовленості, з вами неможливо й навіть не гідно мати справу!

— Які угоди?

— Ви забуваєте про все, пов’язане з Захаром Ладним!

— Такого слова я вам не давав.

— Але я кілька разів попереджав вас!

— Ви мені погрожуєте? Здасте мене в поліцію чи, може, австрійську контррозвідку?

— Не маю таких повноважень, на превеликий жаль. Та мого слова досить, аби вас викинули геть з усіх наших спільнот, до яких ви так чи інакше причетні! Це ви, — колишній вояк тицьнув у нього вказівним пальцем, мов револьверним дулом, — ви доклалися до звільнення того ворожого зайди, Овчара! Вільно чи мимоволі, але ви відбілили його! Дозволили зачаїтися в нашому тилу й робити свою чорну справу! То він, я певен, він збивав з пантелику Ладного, користуючись його неврівноваженим станом! Він носив йому агітацію ворожого змісту! А потім убив, замітаючи сліди! Тепер, коли все затихло й про це ніхто, на щастя, не говорить, ви знову повертаєтесь до забутого! Ви — провокатор, пане Кошовий! Я прийшов сказати вам це в обличчя! І не маю наміру лишатися тут далі!

Не дочекавшись відповіді, Снігур крутнувся на каблуках.

Шлях заступила висока кремезна постать.

— Чого ви репетуєте? — поцікавився Павло Арсенич.

— О, ще одна жертва ваших інтриг! — підхорунжий говорив, стоячи до Клима спиною. — Тепер мені все зрозуміло остаточно! Ви хочете моїми руками нищити наших героїв! Нічого не вийде!

— Хто мене хоче знищити? — старшина посміхнувся, спотворене шрамом лице від того трошки подобрішало. — Покажіть мені ту людину, а потім залишіть із нею наодинці.

— Коли вже ви прийшли сюди, товаришу, то напевне за закликом ось цього добродія! — тепер Снігур розвернувся боком, аби знову бачити всіх, учергове тицьнув на Кошового. — Він провокатор! Прикривається пошуком міфічної правди, й тим самим виставляє наших з вами, старшино, побратимів у невигідному для нас та вигідному ворогам світлі! Тепер і вас у це втягнув!

— Та ніхто мене не втягував! — Арсенич знизав плечима й причинив двері, впершись у них спиною. — Пан Кошовий при мені, на моїх очах вирахував та знайшов убивцю нашого героя. Ще й дав мені можливість особисто покарати його. Тому в мене нема жодних підозр щодо нього. Навпаки, радо погодився прийти сюди в призначений ним час. Бо він пообіцяв — я зможу своїми руками скрутити в’язи ще одному москальському посіпаці. Чого б його сюди занесло, ось питання. Будете так горлати — розлякаєте й друзів.

Старшина ступив убік, аби краще бачити Клима.

— То коли він з’явиться сюди?

— Він уже тут, — проговорив Кошовий з підкресленим спокоєм. — Це ви, пане Арсенич.

На мить у кімнаті запала лунка тиша.

Старшина завмер із роззявленим ротом, Гірняк кліпнув очима й подався вперед, Шацький втиснуся в стілець й спромігся лиш чмокнути губами. Першим оговтався Снігур, гаркнув на всю силу легенів:

— А я казав! Я говорив! Цей чоловік провокатор! Не дурень — саме провокатор! Навіть не корисний ідіот!

— Ти при своєму розумі, Кошовий? — Арсенич навмисне перейшов на фамільярність.

— Дякую, пане Кошовий, ви мали рацію, — вставив Гірняк. — Мені стає дуже цікаво, і я обіцяю гостру публікацію.

Рана ще не вгамувалася, тож Клим волів вільно рухати однією рукою. Виставивши її розкритою долонею вперед, він заговорив швидко, не лишаючи жодному з трійці шансів себе перебити:

— Панове, зараз усе поясню. Я зібрав вас, аби викрити справжнього вбивцю інженера Олеся Косацького. За собою вбивство потягнуло за короткий час низку смертей. Це Ладний, найочевидніший злочинець. Тюремний наглядач Франц Коль, про якого взагалі всі забули. Нарешті, Федір Овчар, дійсний ворожий агент та вбивця Захара. Особою, яка стоїть за всім цим, може бути Арсенич… Тихо! — рявкнув він на всю силу легенів, вловивши рух від дверей. — Стійте як стоїте, старшино! Бо ним можете виявитися так само ви, — кивок у бік Гірняка, — і ви, підхорунжий Снігур! То як, цікаво?

Тепер перезирнулися всі троє.

– І як вас розуміти? — вичавив Гірняк.

— Як собі хочете. Але той, хто зараз розвернеться й піде звідси, викаже себе. Вибирайте. Даєте мені сказати й пояснити все, або розвертаєтесь і забираєтесь геть усі разом.

— За вашою логікою, так ми станемо ворогами всі троє, — мовив Арсенич уже спокійніше.

— А я не збираюся далі слухати маячню!

З цими словами Снігур рушив до виходу.

Старшина не зрушив з місця, далі заступаючи двері.

— Дайте пройти! То наказ! — гаркнув підхорунжий.

— Та послухаємо людину, чого вже, — мовив Арсенич миролюбно. — Тут ніхто нікого не тримає. Проте чомусь мені кортить дізнатися, що в нього у голові.

— Полова, — відрубав злий гість, але таки відступив, відійшов до стіни, на ходу розстібаючи кобуру так, аби жест усі присутні побачили. — Висновки я вже зробив, пане Кошовий. Погані наслідки вам обіцяю.

— Кажіть, кажіть уже, — підбадьорив Гірняк. — Може, почую про себе таке, чого раніше не знав.

Сіпнулося віко.

Клим перевів подих.

— Отже, панове, постараюся говорити по можливості коротко й переконливо. Спершу додатково рекомендую вам Йозефа Шацького. Кожен із вас уже познайомився з ним, і він присутній на нашій зустрічі лише як свідок. Шацький — особа не зацікавлена, до нашої заплутаної історії не причетна, отже, чи не єдина об’єктивна. Коли така людина