Кайла Броді-Тернер - Клуб підбитого катафалка, Кайла Броді-Тернер

 –Невже у тому скам’янілому серці не з’явилось щемливого болю, що ти просрав стосунки зі мною?!– крикнула вона знову у пусту квартиру. –Невже тобі не хотілось хоч трохи дізнатись про мене? Хоча б трохи поспілкуватись? Хоч перед смертю зробити вигляд, що ми рідні, перш, ніж бляха, піти?

Вона видушила сухий смішок.

–Чи ти навмисне лишив мені стільки питань для відповіді, щоб  я що? Сповнилась жалю? Почувалась винною? А за що, та? Прошу дуже, я ж ТВОЯ дитина, тож схоже я не вмію відчувати провини!

Вона закрила лице руками і всілась на диван.

–Ти ніколи вирішував проблеми, тату. Просто тікав і в іншому місці створював нові. Ти просто тікав…

Скарлет на березі відійшла від дзеркала. Не було сенсу дивитись на це, не було сенсу згадувати. Так, батько завжди тікав від проблем, і тепер тікатиме вона, від спогадів про нього. Тож, Скарлет дременула геть, вона бігла якнайдалі від берега, пісок сповільнював її кроки, засмоктуючи чоботи, немов трясовина.

Вона продовжувала бігти, і радісно скрикнула, коли пляж змінився черговим коридором зі скляними стінами. Вона дістала лопату, і розбила скло, тікаючи в сусідній коридор, тоді зробила те саме з наступною стіною, а тоді у іншому коридорі. Вона продовжувала бігти, аж доки не спіткнулась і не впала до лікарняного ліжка. Всюди пахло медикаментами, дезінфектором і відчаєм. Засвітлі лампи, забагато білого. Ледь вловимий, різкий запах сечі. Занадто змарніла, змордована хворобою людина на ліжку.

Вона не впізнала його. Вона думала, що опинилась не в тому місці. Проте це був він. Його ніс, його очі. Очі, які завжди мали  стовідсотковий зір, зараз шукали точку, яку зможуть побачити. Його шкіра була блідою, колись золотисте волосся, було відсутнє. Його замінила бліда лисина з маленькими рожевими плямками. Він страшенно схуд і не лишилось сліду від спортивного минулого юності легкого атлета. Він хрипів, бо не міг дихати, його легені заповнювала вода. Він виглядає старше, ніж вона памʼятала. Старше, ніж, коли вона бачила його востаннє. Тоді, шість років тому.  Його дружина Еллен тримає його за руку.

–Любий, ти памʼятаєш мене?

–Н-ні.– важко зітхнувши прохрипів він.

–А памʼятаєш свою молодшу донечку Скайлер?

Тиша. Очі неохоче рухались стелею.

–Не памʼятаю.– важко дихаючи із характерним булькотом, відповів він.

–А кого ти памʼятаєш?

На мить він застиг, очі продовжували невидющим поглядом рухатись стелею, а тоді спинились на одній точці. Він ніжно всміхнувся, заплющивши очі:

–Летті.

Скарлет затремтіла, відводячи очі. Еллен поглянула на неї, так, ніби вона і справді тут була. Скарлет важко ковтнула.

–Вона поруч, любий. Вона прийшла до тебе.

Еллен підбадьорливо кивнула, її щокою потекла самотня сльозинка. Скарлет переминалась з ноги на ногу, а тоді повільно підійшла ближче.

–Це я, та.– взявши слабеньку шершаву руку з катетором у вені прошепотіла Скарлет.

Його очі рухались десь довкола Скарлет, він ледь помітно всміхнувся, важко дихаючи.

–Я так хочу тебе побачити.– прошепотів він.

Вони мовчали, тато важко дихав, а Скарлет відчувала, як давиться власними сльозами.

–Летті?–покликав він.

–Так, тату?– хрипло спитала вона.

–Обійми мене, притули мою голову до себе.– попросив він.

І вона притулила і звила від болю, який маскувала, який запихала якнайдалі останні два роки, не дозволяючи собі плакати. Даючи болю шанс стати самостійним, мучити її безперервним болем у сонячному сплетінні, який вона запивала жменями знеболювальних. Бо лікарі розводили руками. Бо можна тільки зняти симптом. Бо від розбитого серця немає ліків. А уламки мають тенденцію врізатися у мʼякі тканини і викликати загострення невралгії.

Цього ніколи не ставалось. Вона не бачила його під час хвороби, бо не знала про неї. Але це могло би бути. Хтозна як би Скарлет прожила це, якби і справді була тоді в останні хвилини поруч з батьком.

–Летті?– почувся голос.

Скарлет розплющила очі. Її руки були пусті. Вона знову перебувала у скляній кімнаті. Не було нікого, але татів голос був бадьорим і чистим. Він мугикав якусь з пісень Depeche Mode і Скарлет мимоволі почала мугикати із ним.

Він вийшов з тіні. Такий, яким вона його пам’ятала. Тоді, за шість років до своєї смерті. Вона усвідомлювала, що це спогад, симуляція, ілюзія. Але зараз вона не хотіла тікати. Вона втомилася тікати. Тато підійшов впритул. Він був значно вищий за Скарлет. Він всміхнувся як завжди, одними губами. Кинув на неї задумливий погляд. Дівчина стояла перед ним, важко дихаючи. Очі пекло від постійних сліз, лице стягнуло від солоних потічків, що скрапували з підборіддя.

–Ну, чого ти плачеш?– спитав він.

Скарлет не мала відповіді. Бо їй болить? Бо їй шкода, що йому довелося через це пройти? Бо їй шкода витраченого часу на тупі образи, гнів та ігнорування? Бо вона зла, що він не зізнався про хворобу? Бо винить себе за мізерне спілкування з ним? Чи може все це разом? Може вона просто сумує за ним, може просто жалкує про втрачене життя, спілкування, втрачені можливості, втрачене все?