Верона Дарк - "Невільниця серця", Верона Дарк

Розділ 58 : Правда, яку не сховаєш

Карім не міг забути погляд Алії. Її слова про щасливе життя, про чоловіка й доньку… усе звучало фальшиво, але боляче. Його роздирали ревнощі, сумніви й шалене бажання знати правду. Він більше не міг чекати.

— Дізнайся все про неї. Де живе. Хто її чоловік. Як довго вони разом. І ще — дитина… Хочу знати все, — голос Каріма був крижаний, але очі палали вогнем.

Вже сьогодні ввечері я почну, — спокійно відповів він. — Якщо вона працює в ресторані Армана, я з’ясую все. І про неї, і про її «чоловіка».

Карім лише кивнув і відвернувся до вікна.

Мехмет вийшов. 

У нього була своя мережа контактів, люди на кожному кроці, які могли дати потрібну інформацію. Він знав: ця справа для Каріма — не просто ще одне завдання. Це — особиста війна. І він мав виграти її для нього.

Мехмет не гаяв часу. Вже наступного дня він стояв навпроти ресторану, де працювала Алія. Його люди непомітно фотографували її, вели спостереження. Усе було чисто, спокійно — але підозріло ідеально. Надто вже гармонійним здавалося її життя.

Увечері він зустрівся з одним із працівників ресторану — молодим офіціантом, якого вдалося переконати грошима й впевненим тоном.

— Вона живе сама. З донькою. Її чоловіка ніхто ніколи не бачив, — прошепотів офіціант. — І… якщо чесно, здається, ніякого чоловіка й немає. 

Мехмет мовчки встав і пішов. Він уже не сумнівався — донька Алії не від вигаданого чоловіка. Вона — донька Каріма.

Того ж вечора він підійшов до будинку, який Алія орендувала на околиці міста. Простий, але затишний. З вікна було видно, як маленька дівчинка гралася з лялькою, а Алія лагідно розчісувала їй волосся. Ця картина — материнської любові й тиші — врізалася в пам’ять Мехмета. Він зітхнув. І подзвонив Каріму.

— Є новини, — сказав він спокійно. — Алія живе одна. Донька не від іншого. Більше всього,що вона твоя і по даті народження....все сходиться....коли вона була вагітна...то жила ще в твоєму маєтку....

На тому кінці трубки довго мовчали. 

У грудях щось стислося, так сильно, що він ледь дихав. Це була не просто зрада — це була втрата, якої він навіть не усвідомлював усі ці роки. Його дитина… Його кров… І він не був поряд. Не тримав її за руку, не чув її першого слова, не бачив, як вона робить перші кроки.

Його очі наповнилися злістю — на себе, на Алію, на весь світ. Але ще більше — болем і тугою. Його гордість зламалася в одну мить, перетворившись на жагу одного — повернути те, що йому належить. Він втратив Алію, але дочку… Ні. Цього разу він не дозволить забрати в нього ще й її.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍