Майкл Доббс - Хід королем

— Маю на увазі — як кривавий Кромвель. Або ми — або він, Френсисе.

— Мортімо, я силкувався уникнути цього, я дуже старався. Це ж означає не просто знищити одну людину, але — кілька століть історії. Є певні рамки.

— Подумай над цим, Френсисе. Це взагалі можливо?

— Це, звісно, відверне громадську увагу він рюмсання над знедоленими.

— Уряд не розв'язує людських проблем, а лише намагається розсортувати їх на свою користь. Ти зможеш розсортувати їх на свою користь?

— За два тижні? — Уркгарт рішучо глянув їй у вічі. Вона не жартувала. Це смертельно серйозно.— Над цим я міркував усю ніч,— він обережно кивнув.— Можливо, так. Потрібно трохи везіння. І чаклування. Перевести стрілки на нього: народ проти короля. Але це будуть не просто вибори — це буде революція. Якщо ми виграємо, королівська родина не оговтається ніколи.

— Не пробивай мене на жалість. Я з Кагунів.

— Але чи Кромвель я?

— Ти станеш.

Йому раптом згадалося, що Кромвеля відкопали з могили й настромили його гнилий череп на палю. Уркгарт дивився на залишки своїх обвуглених тостів і дуже боявся, що дружина має рацію.

Частина третя

Розділ тридцять сьомий

Публічне життя схоже на кошик для прання — з нього швидко починає вивалюватися брудна білизна.

ЛЮТИЙ: ПЕРШИЙ ТИЖДЕНЬ

Телефонний дзвінок настрахав його, увірвавшись у тишу квартири. Уже було пізно, по десятій, і Кенні ліг спати, доки Майкрофт працював над останніми змінами до королівського турне. Кенні одразу схопився; Майкрофт подумав: може, йому дзвонять, щоб в останню хвилину повідомити ім'я нового члена екіпажу літака, але ж, звісно, таке робиться не вночі?

Кенні з'явився в дверях спальні, утомлено протираючи очі.

— Це тебе.

— Мене? Але хто?..

— Гадки не маю,— Кенні ще був напівсонний.

З трепетом Майкрофт підняв слухавку.

— Алло.

— Девід Майкрофт? — запитав голос.

— Хто це говорить?

— Девіде, це Кен Рочестер з «Мірора». Мені шкода, що турбую вас так пізно. Вам не надто незручно, так, Девіде?

Майкрофт ніколи раніше не чув про такого. Його прононс звучав страшенно неприємно, неформальний тон був безпардонний і невчасний, а занепокоєння звучало явно нещиро. Майкрофт нічого не відповів.

— Виникла непередбачувана ситуація: мій редактор питає, чи можу я завтра також поїхати в турне, разом з нашим придворним кореспондентом. Сам я пишу для нашого додатку. А ви переїхали, Девіде? Це не ваш старий номер...

— Як ви дізналися цей номер? — спитав Майкрофт, ледь ворушачи зненацька одерев'янілими губами.

— Це Девід Майкрофт, так? З Палацу? Я почувався б повним ідіотом, говорячи про це з кимось іншим. Девіде?

— Як ви дізналися цей номер? — знову спитав Майкрофт; йому стиснуло горло, гортань пересохла, і він ледь вимовляв слова. Цей номер він дав лише секретарю Палацу, щоб дзвонили тільки в надзвичайних ситуаціях.

— О, ми зазвичай одержуємо все, що хочемо, Девіде. Тож я завтра долучуся до інших рептилій, якщо ви все організуєте. Мій редактор просто оскаженіє, якщо я не зможу вас переконати. А це ваш син узяв слухавку? Вибачте, дурне запитання. Ваш син навчається в університеті, правда ж, Девіде?

У Майкрофта остаточно пересохло в горлі, й він не міг вичавити жодного слова.

— Або колега, можливо? З кар'єристів? Здається, я розбудив його, витягнув просто з постелі. Вибачте, що потурбував вас так пізно ввечері, але ж ви знаєте — ці редактори... Мої вибачення вашій дружині...

Журналіст продовжував шкварити своє місиво з недвозначних натяків і сумнівних питань. Поволі Майкрофт відсунув слухавку од вуха й кинув на важіль. Так, вони знають, де він зараз. І знають, з ким він і чому. Після відвідин поліції моралі він усвідомлював, що таке рано чи пізно станеться. Він молився, щоб це сталось якомога пізніше. І він знав пресу. Там не задовольняться ним одним. Вони візьмуться і за Кенні, і за Майкрофтову роботу, і за його родину, і за його приватне життя, і за його друзів, і взагалі за всіх його знайомих — навіть відриють на смітниках усі помилки, колись ним зроблені. Хто не помилявся в житті? Та вони будуть безжальними, твердокам'яними, безкомпромісними, безсердечними.

Майкрофт не був певен, що витримає цей тиск, і ще менше був певен, що має право примушувати Кенні прийняти на себе цей тягар. Він підійшов до вікна і як слід оглянув темну вулицю, вишукуючи тінь а чи натяк на сторонні очі. Там нічого не було, нічого — принаймні нічого видимого, але довго так не триватиме — може, зміни грядуть уже завтра.

Кенні знову заснув як невинне немовля, не знаючи, що його тіло розметало простирадла, як це буває лиш у молодих. Вони двоє хотіли одного — щоб їм дали спокій, але це було тільки питанням часу: скоро прийдуть чужі та розлучать їх.

Уркгарт пізно повернувся з дипломатичних прийомів — і зустрів Саллі, яка чекала на нього, попиваючи каву з пластикового стаканчика й бесідуючи з двома детективами-охоронцями в їхньому так званому офісі: тісній кімнатці завбільшки з шафу, поруч з передпокоєм. Саллі сиділа на краю столу, спираючись на довгі красиві ноги, якими охоронці неприховано милувалися.

— Перепрошую, що заважаю вашій роботі, джентльмени,— роздратовано пробурмотів Уркгарт. Він зрозумів, що ревнує, але почувся краще, коли обидва детективи схопилися на ноги, явно знічені, й один у поспіху пролив каву.

— Доброго вечора, прем'єр-міністре,— привіталася Саллі. Її усмішка була широка, тепла, без натяку на нещодавнє непорозуміння.

— Ах, міс Квайн. Я й забув. Щось нове про соцопитування? — він спробував удати неуважність.

— Кого ти намагаєшся надурити? — пробуркотіла Саллі кутиком вуст, щойно обоє вийшли з кімнати.

Він звів брову.

— Якби вони повірили, що ти справді забув про побачення з жінкою, в якої фігура як у мене, вони б викликали до тебе людей у білих халатах.

— Їм платять не за те, щоб вони думали, а за те, щоб вони виконували мої вказівки,— роздратовано відповів він. Прозвучало це дуже серйозно, і це занепокоїло Саллі. Вона вирішила змінити тему.

— Отже, про соцопитування: ти на шість пунктів попереду. Але не квапся себе вітати: маю тобі сказати, що