Сергій Миколайович Поганий - Убивство у Мюнхені. По червоному сліду

До 1951 року СРСР і Східна Німеччина тримали пропускний пункт на автомобільній дорозі з Дальгова у Західний Берлін. Ходила там і електричка, це був найпростіший варіант доїхати. Через дві зупинки пасажири потрапляли у західний сектор. Але Сташинські не наважилися з’являтися на залізничній станції – там на них могли чекати кадебісти. Крім того, Фріц сказав, що чув від приятеля, ніби поліція перевіряє документи на станції Штаакен, на самому кордоні Західного Берліна. За примхою долі східна частина Штаакена стала частиною Західного Берліна, а західна – Східної Німеччини. Східнонімецька поліція завертала багато пасажирів, які їхали у Західний Берлін.

Невже це якось стосується Сташинських і КДБ? Інґе з Богданом нічого не знали про нові обмеження. Східнонімецька влада відчайдушно намагалася зупинити потік біженців на Захід. Тільки того дня політичного притулку в Західному Берліні попросили майже дві тисячі східних німців. Із Західного Берліна до Західної Німеччини вилетіло понад двадцять рейсів з утікачами. І це ще була крапля в морі. Приміщення для біженців були переповнені, західноберлінська влада звернулася до американської армії по допомогу з харчами. Влада по обидва боки завіси не могла впоратися з потоком біженців. Східнонімецька поліція одразу завертала пасажирів на залізниці, тим самим допомагаючи Західному Берліну втримати ситуацію під контролем[242].

Так чи так, а прямий шлях у Західний Берлін через Штаакен був для Сташинських закритий. Богдан не хотів ризикувати й наражатися на перевірку документів одразу після Дальгова. Жодна легенда не переконала б КДБ, що він не тікає на Захід. Та й не було у нього легенди. Слід було знайти інший шлях. Він вирішив піти в сусіднє село Фалькензеє, що за п’ять кілометрів на північ від Дальгова, і випробувати удачу там. Богдан, Інґе і Фріц вийшли з чорного ходу через сад. Їх прикривали високі кущі. Якщо їх зупинять і спитають, сказав Богдан, то вони йдуть у Фалькензеє по морозиво. День стояв сонячний, 25 градусів – справжнє полегшення після тижня дощу. Історія про морозиво мала звучати правдоподібно. Але їх ніхто не зупинив. На дорогу пішло хвилин сорок п’ять.

Сташинські рушили в напрямку залізничної станції. Богдан не хотів ризикувати й вирішив взяти таксі. На маленькій вулиці знайшовся таксист, який погодився відвезти їх у Східний Берлін. Він поїхав по берлінській окружній дорозі, яка оперізувала місто з півночі. Під час переїзду кордону між Східною Німеччиною і Східним Берліном – формально місто було під радянською окупацією – у них спитали документи. Богдан сказав, що він живе у Східному Берліні і повертається додому, та показав паспорт на ім’я Йозефа Лемана. Документ видали 14 квітня 1960 року, за кілька тижнів до того, як вони з Інґе виїхали в Москву. Прикордонники махнули – проїжджайте. Йозеф Леман врятував Сташинському життя. Він дорого заплатив би, знайди «охоронці»-чекісти у Богдана цей паспорт. Брати із собою в Берлін ці документи було дуже небезпечно, але ставка зіграла[243].

Дорогою в центр вони проїхали через район Панков. Там жила політична еліта НДР, і ця назва стала епонімом східнонімецького режиму, як Кремль у Радянському Союзі. Минула шоста вечора, але не всі відомі жителі Панкова повернулися додому. Того вечора Вальтер Ульбрихт влаштовував прийом у колишній мисливській резиденції Германа Герінга за сорок кілометрів на північ від Берліна. У розпал вечірки Ульбрихт запросив уже не зовсім тверезих гостей в окрему кімнату і зробив оголошення, яке багатьох миттю протверезило.

За три години, оголосив Ульбрихт міністрам, все ще відкритий кордон між соціалістичною і капіталістичною Європою буде закрито. Східна Німеччина повністю готова відокремити Східний Берлін від Західного й зупинити потік біженців, який знекровлює східнонімецьку економіку. Ульбрихт сказав гостям, що з міркувань безпеки до завершення операції всі залишатимуться тут. Лише тоді стало зрозуміло, чому в лісах довкола вілли незвично багато солдатів. Заперечень ніхто не мав, усі присутні були достатньо досвідчені, щоб не виказувати своїх думок вголос. Гості повернулися до напоїв і наїдків. Вечірка тривала до глибокої ночі[244].

Сташинські теж здивувалися незвичній кількості солдат на вулицях, але й гадки не мали, чим це пояснити. З таксі вони вийшли на розі Фрідріхштрасе і Райнгардштрасе. Якщо б таксиста поліція запитала, куди пішла трійка пасажирів – чоловік, жінка і хлопець-підліток, – він би не знав, що відповісти. Сташинські вирішили тут попрощатися з Фріцем. Він сильно їм допоміг, але настав час повертатися додому. Хлопець хотів поїхати з ними, але Сташинські відправили його назад. Інґе дала Фріцу триста марок на похорон і сказала, що тепер вони довго не побачаться. Якщо його спитають вдома, куди вони пішли, то хай скаже, що до родичів у Берлін. Фріц розумів, що вони прямують у Західний Берлін, але нічого не сказав. Хлопець пішов на електричку і купив квиток до Штаакена через Західний Берлін – це була найкоротша дорога у Дальгов.

Попрощавшись із Фріцом, Сташинські пішли на Шонгаузер-алеє, віддаляючись від Західного Берліна. І тільки там сіли на електричку в потрібному напрямку. Якби їх спинили, то Богдан міг сказати, що йде на стару квартиру, де лишив черевики. Про старі черевики Йоші згадав у таксі Фріц. «Прекрасно», – сказала брату Інґе. Тепер у них була легенда. Але вона працювала тільки до певного моменту, стара квартира все одно розташовувалася у Східному Берліні. Потім вони побачили, що східнонімецька поліція перевіряє документи в сусідньому вагоні. Хтозна як поведуться поліцейські, зайшовши у вагон, де сиділо подружжя. У Сташинських були східнонімецькі паспорти, робити в Західному Берліні їм було нічого, їх могли запросто завернути, а то й затримати. Але їм пощастило: поліція не зайшла в їхній вагон. Вони вийшли з електрички в Гезундбрюнені, на першій зупинці після кордону. Їм вдалося пробратися у Західний Берлін!

Сташинські взяли таксі й попросили відвезти їх на квартиру до тітки Інґе, яка жила в Західному Берліні. Однак тітки з чоловіком вдома не було. Тоді Богдан попросив таксиста відвезти їх на північ, у район Берлін-Любарс, де жила інша тітка Інґе. Западали сутінки. Сонце зайшло о сьомій тридцять, і в небі над Берліном спалахнули феєрверки – це закінчилося дитяче свято в одному з прикордонних районів міста. А в генштабі армії Східної Німеччини, за тридцять кілометрів від Берліна, міністр оборони НДР генерал Гайнц Гофман зібрав підлеглих і роздав їм запечатані конверти з наказом. Рівно опівночі вони мали виставити людей і техніку в Берліні і зробити те, що західнонімецькі політики й розвідки вважали неможливим, – повністю заблокувати Східний Берлін.

На радість Сташинським кордон тепер був надійно закритий. Східнонімецька поліція їх більше не зупинить, але