Юрій Павлович Винничук - Легенди Львова. Книга друга

— Та йди! — ніби не повірила жінка і стала йому перед очима руками махати. Але чоловік ані оком не зморгнув. — Йой, що я, бідна головонька, буду робити! — загойкала вона та, взявши чоловіка за руку, підвела його до печі і помогла на піч вилізти.

А потому закликала наймита і почала його вгощати тими самим смаколиками, що й чоловіка. Як попоїли вони, то стали шептатися та обніматися, а як дійшло до поцілунків, то чоловік уже не витерпів:

— Чи ти, хлопче, господар до моєї жінки, чи я? — раптом гаркнув він та, зіскочивши з печі, почав обох палицею хрестити, приказуючи: — Це від мене, а то від святого Миколая! Це від мене, а то від святого Миколая! Це від мене, а то від святого Миколая!

Відлупцював обох у смак так, що надовго відбив охоту до любощів.

Жебрак-злодій

Навіть серед жебраків панували свої гонори, навіть вони пишалися своїм походженням. Особливо жебрак, який і предків своїх мав жебраками. Нехай-но тільки якийсь незнайомий обдартус стане поруч нього, то цілий град обурених слів сипоне йому на облізлу голову:

— А ти відки? Я з діда дід, а ти заволока, перейдисвіт, жабоїда, нехристь.

Ну, а вже жебрак-лірник — то пан над панами, він співав набожні і світські пісні та балади, слухаючи які, присутні незмінно витирали сльози. Деколи ті балади могли бути сороміцькі, часто тоді проводир остерігав його: «Пани йдуть!» і тоді дід співав «Пречистая Діво Мати руського краю!», а коли вони його минули, питав:

— Чи дали що?

Коли ж нічого не дали, то гукав:

— А нехай їм буде на безголов’є та на короткий вік!

Розповідають, що один убогий чоловік, ідучи дорогою, подумав собі: «Якби я що-небудь знайшов, то поділився б із першим стрічним». Ледве це промовив, як дивиться: лежить на дорозі гаман з грішми.

Чоловік порахував гроші і половину відклав, аби віддати тому, кого зустріне. Не далеко зайшов, як зобачив при дорозі жебрака. Підійшов до нього і, оповівши свою пригоду, дав йому гроші. Дід сховав гроші до торби і каже:

— Покажіть мені ваші гроші, най я їх перерахую.

Той, не думаючи нічого поганого, віддав гроші, а жебрак ухопив їх і хутенько кинув до торби. Чоловік до нього:

— Віддайте мої гроші!

Жебрак наробив такого крику, що аж люди повибігали з хат, а жебрак репетує:

— Бійтеся Бога, рятуйте мене! Розбійник нападає!

Всі повірили дідові, скрутили чесного чоловіка і до судді запровадили. Суддя висварив його і вигнав, бо не міг той нічим довести своєї правди. А ще до того інший дід поклявся на Біблії, що на власні вуха чув, як чоловік намагався вкрасти гроші.

Іде чоловік дорогою і плаче, нарікаючи на людську несправедливість. Коли чує — хтось його здоганяє:

— Зачекайте хвильку!

Він зупинився. До нього підбіг хлопчина-проводир, який водив жебраків.

— Я бачив, дядьку, як вас пограбували. Коли обіцяєте поділитися зі мною, то я вам допоможу повернути гроші. Я запроваджу вас до халупи, в якій живе той дід. Коли він повернеться, ви зможете підгледіти, куди він ховає гроші.

Чоловік прокрався потаємки до хати жебрака і став чекати. Незабаром той пришкандибав у супроводі знайомого хлопчини.

— Ну, все, Микольцю, — сказав жебрак, — я ту вже сам зараджу. А ти катай до Селепка. Най прийде. Мусимо відсвяткувати такий вдалий ґешефт.

Коли хлопець пішов, дід розкрив торбу і переклав гроші до гамана, приказуючи:

— Чорти б його дерли! Хотів мені той заволока всі гроші забрати. Але я не такий дурний, нє.

Далі жебрак поклався на ліжку та й став гратися тим гаманом, підкидаючи його догори зі словами:

— То тобі, Спасителю! То тобі, Хрестителю!

А чоловік вловив мент і хап! — піймав гаман у свої руки.

Жебрак, не спіймавши гамана, загукав:

— Віддай, Спасителю!

Але «спаситель» не повернув йому грошей. Дід зі злості аж задихатися почав.

Тим часом проводир привів другого діда, а сам відійшов:

— Здоров будь, братику! — привітався гість. — Що чувати?

Господар став жалітися на Спасителя, який забрав йому гроші.

— Бо ти дурний, — став його бештати гість, — як ти можеш бути за панібрата собі зі Спасителем? Я не такий дурний, як ти. Дивися, скільки в мене грошей.

І стали жебраки передавати один одному гаман з грошима. Чоловік знову підкрався і перехопив другий гаман. Сліпці зчинили крик та й ну штурхатися:

— Віддай мої гроші!

— Та я не брав!

А коли вже вони схопили одне одного за волосся, чоловік вискочив з хати і, поділившись із проводирем, подався своєю дорогою.

Вустриці

Старий Гургула вирішив провідати свого сина, котрий був у Львові на офіцерській службі. Було то ще за Австрії і з Підбірців до Львова ходилося пішки. Гургулиха спорядила старого, як належиться, аби не з пустими руками перед сином з’явився, та коли побачила, що він відв’язує Босого і бере з собою, то не втрималась:

— А то шо ти надумав? Куди пса береш? До Львова?

— Певно, жи до Львова. Наш Місько так Босого любит, а Босий його, шо мушу для них тоту приємність зробити.

— Здурів старий! З псом до Львова попреться! Та не сміши людей! Не роби Міськови встиду!

Але Гургула й не думав її слухати, закинув бесаги на плечі, свиснув Босому і подався в дорогу.

До Львова дійти — ще півділа, а от касарню знайти — оце допіру справжній клопіт. Бо якби ж то вона одна була! А їх же було кілька. Добре, що трапився якийсь мудрий і терплячий чоловік, який вислухав Гургулу і зробив висновок, що йдеться про 14 Полк Уланів Язловецьких.

Одне слово, дібрався Гургула до касарні щойно по обіді. Там йому покликали сина, котрий саме провадив із вояками муштру. Дуже втішився Місько і татові, і псові, і домашній малиновій наливці, але не міг отак відразу кинути муштру і сказав:

— Підіть, тату, он до тієї ресторації. Ви ж з дороги зголодніли, ось вам гроші. Там собі замовте, що вам сподобається, а я скоро до вас приєднаюся. Мушу когось знайти, аби мене на пляцу замінив.

— Та так, так... Ти ж офіцір, а не помпа до ровера, нє? Файно, я піду. А