Хелена Хайд - Проклятий ректор і я, або Караоке в крижаній академії, Хелена Хайд

Обережно піднісши долоню на рівень обличчя, я трохи витягла її та відчула невидиму силову стіну. Стіну, за якою перед очима простягалися нескінченні засніжені гори… ось тільки всі вони були лише об'ємною ілюзією, нанесеною на тонкий мов плівка екран, за яким знаходилося силове поле Кордону. Це поле, якщо вірити записам де Шетопера, куполом накривало простір у радіусі п'яти кілометрів навколо Таємної Крижаної Академії.

Поле, поза яким було ніщо.

Зосередившись, я спробувала заглянути за завісу реальності, і знову побачила цей пейзаж крізь призму засніжених гір. Ось тільки тепер на цих схилах були дерева, де зеленіли свіжі травневі листочки. І якщо те, що було викладено про силове поле, правда, то немає сумнівів і в іншому!

У тому, що Таємна Крижана Академія насправді знаходилася не в Антарктиді. Фактично, географічно вона взагалі ніде не знаходилася.

Обхопивши плечі, я опустилася на лід свого мосту і зробила глибокий вдих, намагаючись усвідомити все, із чим мені доведеться тепер жити і зважати, роблячи кожен свій крок.

Все навколо мене було лише штучно створеною просторовою кишенею, розташованою паралельно до того місця неподалік Києва, де колись давно знаходилося Вище чаклунське училище, побудоване за розпорядженням Богдана Хмельницького. Накрита куполом територія, що імітує гірський антарктичний ландшафт радіусом десять кілометрів. Околиці якої населяють снігові звірі — щоб якийсь цікавий студент не надумав вибратися на прогулянку і не дізнався часом правду, що є секретом найвищого рівня. Який знає, хіба що, найвища верхівка міністерства магії.

Пам'ятаючи сумний досвід того, як одного разу побудований насилу магічний навчальний заклад вже було зруйновано в цій країні, Павло Скоропадський запропонував архітектору Жану де Шатоперу завдання, від якого його блискучий розум не зміг відмовитися. Завдання, яке полягало в тому, щоб створити чарівну академію, яку ніхто і ніколи не зміг би знайти. Тому що потрапити в неї було б можливо лише через портал, що знаходиться в кабінеті, який ретельно охороняється, всередині надійного маєтку, що нагадував невелику розкішну фортецю. І секрет активації якого знатиме лише вузьке коло відповідальних осіб.

Для того, щоб створити таке місце, архітектор вибрав місцевість в Арктиці, яка відповідала його запитам, і зробив з неї зліпок, створивши копію в штучному просторі, який він розгорнув у восьмому вимірі паралельно Києва. А щоб стабілізувати матерію, використав душу старого жреця інків, що мав дивовижну силу Споконвічної магії землі.

По суті, де Шатопер просто обдурив старого і скористався ним у своїх цілях. Заманив у пастку, щоби ритуально принести в жертву у величезній залі, розташованій глибоко на секретних рівнях підземелля. І там же поховав тіло, зробивши його нервовим центром усього простору. Завдяки цьому душа жреця стала тим самим надійним клеєм, що скріплює кожну частинку місцевості, накритої куполом.

Переконавшись у стабільності отриманого ефекту, Жан де Шатопер розпочав безпосередньо створення замку. Причому всі, хто працював над будівництвом, прибували в абсолютній впевненості, що насправді працюють десь у Антарктиді! Коли роботи було завершено, маги залишили простір через портал, а полонених москалів, які займалися важкою будівельною роботою, просто вбили і поховали в братській могилі десь тут, в одній із печер цих гір, щоб вони, напившись водкі, нікому не бовкнули зайвого.

Звісно, створені архітектором ілюзії були ідеальної імітацією Антарктики. Так, тут було по-справжньому холодно, сніг дійсно падав з небес, а полярне сяйво періодично грало в ілюзорних небесах, усипаних ночами зірками, розташування яких відповідало дійсності, і навіть змінювалося точно так, як із змінювалося розташування зірок на справжньому небі над Антарктидою. Але іноді поза замком ілюзія давала слабину, дозволяючи примарно побачити обриси місцевості, що знаходилась у паралельному просторі реального світу. А ще через те, що простір знаходився в іншій кліматичній зоні, мав місце невеликий розсинхрон. В основному він виявлявся в тому, що полярна ніч не зовсім збігалася з тією, яка мала б бути в тих широтах. На щастя для архітектора, це не особливо хтось помічав — все ж таки, студентів, які б перед навчанням пожили у справжній Антарктиці, тут не бувало.

Отже, щоденник мені не набрехав. Отже, настав час приступати до наступної частини і відшукати його: той самий секретний рівень підземелля, на якому знаходиться зал, де було поховано тіло жреця. І ключ від якого, схоже, я знайшла в усипальниці Жана де Шатопера. Зважаючи на те, що відбувалося в Крижаній Академії за останні місяці, все це не може бути просто збігами. А головне — цю таємницю я не можу довірити нікому, бо не знаю, чи можу довіряти хоч одній живій душі: людям із міністерства, магам-детективам... і особливо — власному нареченому, який під контролем старого прокляття.

Зібравшись з думками, я підвелася на ноги і подивилася вперед, на свою величезну крижану стежку, що спускалася прямою з тієї височини в центрі купола, на якій був збудований замок. Йти п'ять кілометрів під гірку? Не дуже гарна ідея. А отже…

Із запалом посміхнувшись, я зосередилася і відійшла від краю купола на кілька кроків. А потім почала нарощувати під своїми ногами лід! Метр за метром, величезний надійний стовп піднімався вгору, разом із собою підносячись і мене! Поки я, зробивши свої скромні розрахунки, не дійшла висновку, що такої висоти буде достатньо. А потім витягла руки вперед і почала творити під собою трохи нахилений крижаний міст — такий самий, яким «приїхала сюди». І так само жваво стрибнула на нього, продовжуючи вибудовувати його перед собою!