Леся Найденко - Коефіцієнт надійності, Леся Найденко

25.1

Аліса

Я сиджу перед телевізором, бездумно перемикаючи канали. Миготять яскраві картинки, проте жодна не викликає цікавості. Я не можу зібратися. Не можу сконцентруватись. Мої думки неслухняні — плутаються та розбігаються. Та увесь цей хаос в моїй голові зводиться до одного — мені самотньо. Навіть присутність тата і сміх Маргарет у сусідній кімнаті не можуть притупити це відчуття. Я почуваюся так, ніби знаходжуся у домі одна. Ніби у всій бісовій Канаді я одна. 

Минуло вже кілька днів після операції Олівера. Достатньо, щоб він оговтався. Достатньо, щоб написати хоча б два слова.

Але він мовчить. Чому? Невже аж настільки ображений?

Я намагалася не звертати уваги, придушити цю гірку тривогу десь у глибині себе. Адже я сама вирішила чекати, дала йому простір. Але кожного разу, коли давала про себе знати, сподівалася, що він хоча б якось відреагує.

Коротке повідомлення. Одне єдине «Дякую». Якась, хай навіть безглузда, відповідь на мої записки. Хіба це важко? 

Натомість — тиша.

Я знаю, що він читає мої записки і не відмовляється від страв. Бо лікар сказав, що у нього з апетитом усе гаразд. Навіть Хантер пробурчав: «Коли ти приносиш йому їжу, він стає менш злющий». Але більше — нічого.

Якби йому було не байдуже… Він би щось зробив. Якби він дійсно хвилювався… Він би дав мені хоч якийсь знак. Але Олівер мовчить.

Ця думка повільно просочується мені під шкіру, отруюючи кожен куточок мого розбитого серця. Я роблю глибокий вдих і заплющую очі. Напевно, я забагато очікую від хлопця з яким провела так мало часу. Це мені вистачило лише кілька зустрічей, аби закохатися. А він… він просто не встиг. 

Я зітхаю, намагаючись придушити біль. Але це неможливо. Гнітючість проростає у мені, як колючий терен, який з кожним днем все сильніше обвиває душу. Я ж не дурна. Я бачила, як він на мене дивився. Відчувала, як він стискав мою руку, коли йому було погано. Я знаю, що була для нього важливою. Але, схоже, не настільки, щоб він намагався мене втримати.

Це і є відповідь, яку я чекала. Він просто… не бореться за мене.

Телефон у кишені завібрував, сповістивши про вхідний дзвінок. Я різко смикаюся — серце підскакує, і я ловлю себе на ідіотській надії: може, це він?

Але на екрані висвічується: «Мама».

Я опускаю плечі й натискаю кнопку прийому виклику.

— Привіт, мамо.

— Алісо, люба, — її голос такий лагідний, такий знайомий, що мені хочеться просто розплакатися, як у дитинстві. — Як ти? 

— Нормально… — я на автоматі хапаю плед і щільніше загортаюся в нього.

— Точно? — м'яко питає вона, відчувши фальш. — Як почувається твій хлопець?

Я зціплюю зуби.

— Краще, — відповідаю тут же змінюю тему: — А як ти?

— Так собі… сьогодні майже не вставала з ліжка, — мама тихо зітхає, і я майже бачу, як вона знизує плечима. — Просто почуваюся трохи погано. Знову тиск скаче.

Я насторожуюся.

— Викликала швидку?

— Так, сусідка викликала. Мені радили госпіталізацію, але я відмовилася. Відлежуся пару днів, і знову стану на ноги. Не вперше.

— Але минулого разу тебе ледве відкачали! — обурююся я, згадуючи як вона з місяць лежала під крапельницями. 

Стискаю телефон у руці. Я знаю свою маму. Якщо їй погано, вона терпітиме до останнього, а потім знепритомніє десь у черзі до банкомату. Вона завжди все витягує сама, аби зайвий раз довести собі та оточуючим, що сильна та не потребує допомоги. 

Я заплющую очі.

Може, мені справді варто повернутися додому?

Я більше не знаю, що я тут роблю. Який сенс затримуватися? Зрештою, мета мого приїзду в Канаду досягнута — я зблизилася з татом і отримала відповіді на свої питання. 

Олівер не потребує мене.

Тато звик жити сам.

 А мама… Мамі я потрібна. Та й за Солею страшенно скучила. 

— Мамо… — я стискаю плед так міцно, що кісточки пальців біліють, — я приїду.

У слухавці тиша.

— Ти впевнена? — питає вона нарешті.

Я роблю глибокий вдих.

— Так.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍